Розділ 23. Тім

    Зупиняюся потеревенити з Марічкою. Виставка, яку вона організувала, переплюнула всі мої очікування. Зібрати стільки крутих, прогресивних робіт в одному місці – справа не з простих, особливо, коли автори маловідомі початківці. Але Марічка належить до тієї категорії людей, яка вміє налагоджувати комунікації, тож дивуватися нічого. От хоча б взяти наше знайомство – дівчина приїхала на станцію аби перефарбувати свій мотоцикл (так, вона байкерша), і ми з перших секунд знайшли спільну мову. Марічка, як-то кажуть, «свій хлопець». Я запропонував їй кілька творчих ідейок з малюнком, розробив ескізи, і в мені розгледіли талант. Клієнтка поцікавилася, чи не малюю я картин аерографом, попросила їх показати. Хто ж знав, що пізніше отримаю пропозицію виставити деякі з них на художній виставці.  

  Так от, сьогодні відкриття, і, чесно кажучи, я вагався, чи хочу бути присутнім. Проте брат-активіст мене вмовив піти, і тому ми зараз тут. Поки балакаю з Марічкою, Тоні торкається мого плеча зі словами: «Відійду ненадовго», та зникає. Втім, його «ненадовго» затягується, і ми разом з організаторкою виставки вирушаємо на його пошуки.

- А ти не пробував писати портрети? – запитує вона дорогою. – Мені здається, в тебе б вийшло.

- Та нє, це не моє, - відказую з усмішкою. – Люди мене не надихають.

- Просто в тебе не було достойної музи, - співрозмовниця підбиває мене плечем.

- Може. Та все одно, який в тому сенс? Де потім маю застосовувати цю навичку? Не буду ж розмальовувати байки портретами, - стає смішно, коли уявляю, як це виглядатиме. Марічка також всміхається.

- Тільки не треба вдавати, ніби ти справді вважаєш, що мистецтво має бути раціональним.

- Мабуть, в мене надто мало вільного часу аби виділяти його на мистецтво заради мистецтва, - зводжу плечима. – Я звик прокачувати свої скіли задля чогось. Має бути якась ціль, інакше який сенс?

- Сенс – отримувати задоволення від процесу, - сміється з мене Марічка.

- Згоден. Але я отримую задоволення, коли маю мотивацію і знаю, задля чого роблю те, що роблю, - останні слова промовляю непереконливо, запинаючись, бо помічаю свого брата. Він стоїть неподалік від однієї з моїх робіт в оточенні максимально несподіваної компанії. Оце так зустріч!

  Одразу ж впізнаю довге руде волосся та витончену статуру в тому ж самому блакитному платті, яке було на ній вчора зранку. Наскільки знаю дівчат, то один і той самий одяг вони надягають двічі підряд лише у випадку, якщо не ночували удома. Роблю логічний висновок, що десь поруч має бути і Влад. Мимоволі озираюсь довкола, шукаючи його поглядом, проте не знаходжу. Мабуть, пішов в туалет.

  Тоні помічає нас з Марічкою та махає рукою, підзиваючи до себе. Підходимо. 

- Яка несподіванка! – замість привітання звертаюся до Варвари, і та розгублено озирається.

- А яка несподіванка для мене! – вона вказує на картину.

  Маю відзначити, дівчина виглядає чудово – мінімум макіяжу, через що колір її очей виглядає максимально ясним та чистим. Ще й це плаття, що ідеально до нього пасує. Проте, замість компліменту, з мене чомусь виривається сарказм.

- Одне з двох – або в тебе криза в житті, або не ночувала удома. Два дні підряд в тому самому платті, - самовдоволено посміхаюся, вручаючи собі уявну відзнаку за спостережливість. Бачу, як в блакитних очах загораються вогники роздратування.

- Помітно, що ти захоплюєшся серйозною літературою. Мабуть, по ній вчився тактовності, - пирхає Варя та відвертається.

  Тоні кидає у мій бік засуджуючий погляд, до якого  приєднується ще й кучерява брюнетка, що стоїть поруч. Її обличчя здається знайомим, ніби десь уже бачилися, проте це не має жодного значення. У відповідь лиш стенаю плечима. Що такого? 

  Представляю присутнім Марічку, пояснюючи, що це організаторка виставки. Варя привітно їй усміхається, проте зі мною поводиться стримано, натягуючи на лице знайому маску байдужості. Так і хочеться її знов зачепити, що і роблю.

- А де Влада згубила? – запитую.  

  Дівчина змірює мене сухим поглядом, яким частенько обдаровувала в перші дні зйомок. Мовчить.

- Сьогодні я замість Влада, - озивається кучерява брюнетка. – Міра, - простягає мені руку, при цьому пильно зазираючи в очі. – Негарно робити дівчатам зауваження щодо вбрання. Ми, між іншим, як раз із захопленням обговорювали твої роботи.

- Оу, справді? Дякую, - трохи бентежуся, але не так щоб прям сильно. – Я ж не казав, що вбрання погане, воно тобі дуже личить, - звертаюсь до Варі. – Просто не бачились день, а ти геть не змінилася.

- Ага, ти також, - фиркає вона. – Такий самий дотепний.

- То що ви там казали про мої роботи? – змінюю тему.

- Відчуваю, зараз нарвешся на критику, - всміхається до мене Марічка, та побажавши всім гарно провести час, тікає у справах.

- Твоя дівчина? – зненацька запитує Варя.

- А що, схоже на те? – відповідаю питанням на питання.

- Схоже на те, що твої роботи опинилися на цій виставці по блату, - наносить удар.

- Ох-хо-хо! – Тоні аж в долоні плескає. В принципі, я б і сам поаплодував дотепності дівчиська, але маю тримати марку.