Розділ 22. Варя

  Крайні два дні зйомок б’ють всі рекорди по випробуванням мене на професійність. Ну серйозно, як можна зібратись та нормально працювати після того, що трапилося в акторській? Сказати, що я приголомшена, це нічого не сказати. Тепер у сто разів краще розумію Іру, котрій Склянко весь час псує настрій. Звичайно ж, я навіть і не думаю ділитися пригодою з Владом. Він вже свою позицію озвучив. Скоріш за все, в його очах пришелепуватою буду виглядати я, аніж заслужений артист Склянко.

  Як тільки можу, усіляко вдаю бадьорість та веселість, хоча, насправді, всередині бушує ураган. «Що це таке було?!», «Він же якийсь маніяк!», «Невже обрав мене в якості нової жертви?» - всі ці думки нескінченим хороводом кружляють в голові, не даючи спокою. Втім, на відміну, від Іри з Вікою, я для Склянка не такий простий горішок, бо варіант боятися втратити роботу і через це мовчати – не про мене. «Він точно збочинець!» - спиняюся на цій думці, бо адекватний чоловік точно не поводитиметься подібним чином. Здогадуюся, що акторові доставляє задоволення виводити людей з рівноваги. Хоча не всіх людей, а лиш беззахисних дівчат. І тепер я одна з їх числа.

  Збираюся з силами та вирушаю на майданчик. Влад трошечки затримується, бо мусив несподівано перевдягатися, костюмери щось наплутали з його вбранням. Підходжу до декорації, яка імітує кімнату Діани. Маємо відзняти там дві сцени. Перша: моя героїня проводить час з Назаром, але раптом додому повертається її батько, і таємний гість ховається під ліжком. Друга сцена: Діана визирає з кімнати, та пересвідчившись, що батько зачинився в кабінеті, повертається до хлопця, котрий швидко попрощавшись, тікає через вікно.

  Отже присутність «батька» для обидвох сцен не потрібна, його голос потім вмонтують. Але, на свій величезний подив, виявляю на майданчику Склянка.

- Варюшо, чудово, що ти вже на місці! - як завжди, привітно, посміхається до мене режисер. – Віталій люб’язно викликався допомогти нам в зйомці першої сцени, - повідомляє він бадьорим голосом. – Попідкидає текст.

- О, чудово! – натягую на обличчя максимально широку посмішку, ігноруючи самовдоволену усмішку Склянка. Впевнена, він розраховує побачити моє фіаско. Думає, в його присутності мені буде ніяково, і я зірву зйомку. Не дочекається!

  З гордо піднятою головою прямую на точку, на яку вказує Ігор. Оператори перевіряють зображення, трохи регулюючи по мені світло. Незабаром на майданчику з’являється Влад. Він, на відміну від мене, щиро радий бачити Склянка, що не може не дратувати.

  На зло всім ворогам, сцену знімаємо ідеально, хоча заслужений артист і намагається виголошувати свій текст тоном подібним до того, яким погрожував (якщо це можна так назвати) мені в акторській. Мене ніяк це не чіпляє, а лиш дивує те, що майже всю знімальну групу забавляють вибрики Склянка. Таке враження, ніби ніхто не відчуває справжнього нутра артиста. Цікаво, а чи відчула б його я, якби не Іра та не сьогоднішній інцидент?    

  Після першої сцени Віталієві стає нецікаво гратися зі мною, бо не підігрую. Вірніше, навпаки, непогано граю стриманість. Ніякої тобі розваги. Чоловік йде, звільняючи простір від своєї негативної енергії. Навіть стає легше дихати. Тільки тепер, розслабившись, усвідомлюю, наскільки весь цей час була напружена. Якщо так продовжуватиметься далі, то до завершення зйомок досягну вищого рівня самоконтролю та стану мега професіоналкою, котру ніщо не зможе вибити із рівноваги.

***

  Не забуваюся попередити Міру про час прибуття додому, тому вона зустрічає мене у всеозброєнні - з запашним чаєм та смачнючим печивом до нього. В нас з подругою за час спільного життя сформувалася традиція: якщо одній потрібно вивільнити душу, то друга готує все необхідне для відвертої, затишної бесіди. А сьогодні вона обіцяє бути затяжною, бо до усіх вчорашніх пригод та переживань додалися ще й сьогоднішні епізоди зі Склянком.  

  Як же чудово, що завтра маю вихідний, бо просиджуємо з Міркою ледь не до самого ранку, встигаючи за цей час три рази заварити чай. Такого екшена в моєму житті жодного разу не було, а тут навалилося усе та ще й одразу, тому є що обговорити. Хоча, у решті решт, ні до яких нових висновків ми разом не приходимо. Але на душі в мене значно легшає, бо розділила накопичену напругу з вірною подругою.

- Забулася сказати, - бадьорим голосом повідомляє Міра десь о четвертій ранку. Нам обом, не зважаючи на денну втому, досі не хочеться спати. – Мені дали на завтра, ой,  тобто на сьогодні, - згадує, що вже настав новий день, -  два запрошення в Арт-центр на виставку картин сучасних молодих митців. Ти як? Підемо?

- Мірка! Чому раніше не сказала?! – дорікаю, бо про такі речі краще повідомляти заздалегідь, щоб можна було спланувати час.

- Якось було не до того, - зводить плечима. – Це на щось впливає? Ти ж вихідна.

- Так! Але нам не завадило би виспатись. Якби раніше попередила, то я б так довго не патякала. Лягли б вже давно спати.

- Та годі, ми сто років не організовували посиденьок! Та й твої переживання набагато важливіші за якісь там виставки!

- Дякую, моя люба. Як же мені з тобою пощастило! – тягнуся, щоб обійняти, а потім відсторонююся та встаю зі стільця, починаючи наводити порядок на столі. – Але на виставку я також хочу. Арт-терапія – чудовий засіб лікування будь-яких душевних недугів! Тому, - тягну Міру за руку. – Бігом у ліжечко!