19.1 Варя

  Сполохано сіпаюся, намагаючись відсунутися подалі, бо мозок ще не усвідомлює, де знаходжуся. Проте за мить, коли починає повертатись тверезість сприйняття, я помічаю, що Тім голий тільки по пояс, а нижня частина його тіла вдягнена в шорти.

- Що там тобі наснилося? - тепер він відверто регоче. Я ж намагаюся прийти до тями. Розумію, що лежу на спині, тримаючи на животі затерплу праву руку. Мабуть, якось незручно на неї лягла (таке періодично буває, коли міцно сплю). – Ти мирно сопіла, а тоді почала крутитись, смішно смикати руку та щось мугикати на тарабарському, - пояснює крізь сміх хлопець. Мабуть, за інших умов я б посміялася разом з ним, але зараз мій сонний мозок працює надто повільно, щоб сприймати жарти. Якби не оніміла рука, я б, мабуть, ще спала і спала. Лівою рукою намагаюся її трохи промасажувати, аби відновити циркуляцію крові. Морщуся, бо під шкірою починає колоти. - Залежала руку? – з усмішкою запитує Тім.

- Ага, - озиваюся, нарешті остаточно прокидаючись. До обличчя одразу ж приливає фарба, бо нарешті можу тверезо мислити і усвідомлювати, що переді мною стоїть напівголий Безсмертний, виблискуючи мокрими від води м’язами грудей, пресу та татуйованих рук. До речі, про руки, в одній з них він тримає книгу. І хоча я перебуваю в ясному розумі, проте ребус в голові не складається. Що він тут робить голий, мокрий і з книгою у руках?

  Мабуть, внутрішня розгубленість відображається ззовні, тому що Тім знов відпускає смішок.

- В тебе книга упала, - пояснює. – Я підняв. Добре, що ти сама не скотилася з цього шезлонгу, - сміється. – Була на грані, - простягає мені мою «Дюну». – Не думав, що героїня мильних серіалів читає такі серйозні книжки.

- А, по-твоєму, мене мають цікавити тільки сльозливі жіночі романи? – хмикаю.

- Ну, не знаю, - знизує міцними, рельєфними плечима, вкритими татуюваннями. Ловлю себе на тому, що мимоволі затримую погляд там, де не треба, тому швидко відводжу очі, роблячи вигляд, що стираю уявний пил з обкладинки книги. – Можливо, в мене склався такий стереотип. Нечасто доводилося зустрічати дівчат, котрі цікавилися науковою фантастикою.

- Що ж, співчуваю, - чомусь хочеться вжалити. Права рука нарешті відійшла і я можу нормально підвестися. – Гадала, такі, як ти хлопці мають більш широкий досвід спілкування з жінками.

- От бачиш, в тебе також є свої стереотипи, - всміхається. – Якби знав, що читаєш «Дюну», то підібрав би до тебе вчора інший підхід.

  Питально здіймаю брови, намагаючись не ніяковіти від звабливого чоловічого тіла, що маячить за півтора метри від мене.

- Я б процитував книгу: «Страх убиває розум. Страх – це маленька смерть, що веде до повного самозабуття», - надає голосові величавої інтонації.

- То ти також прихильник «Дюни»? – дивуюся.

- А ти прихильниця?

- Я прочитала всю серію книг на одному подиху.

- Прикольно, я теж, - замислюється. – Щойно ти заробила від мене плюсик в свою скарбничку.

- Серйозно?! І скільки ж їх в ній уже є? – запитую зацікавлено.

- Не так багато, - всміхається.

- А мінусів?

- Я не рахував, до цього моменту було трохи більше, - зізнається. – «Дюна» вирівняла ваги, – розтягується в насмішкуватій посмішці.

- Тільки не кажи, що ти справді оцінюєш людей, опираючись на перевагу плюсів та мінусів?

- А що? Це дуже зручно. Допомагає зважено приймати рішення.

- Якось не схожий ти на любителя зважених рішень, - бурчу.

- А ти не схожа на любительку наукової фантастики, - продовжує кепкувати.

  Ігнорую цей коментар, продовжуючи стояти на своєму.

- Все одно, не розумію, навіщо все так ускладнювати, складати в голові якісь таблиці та рейтинги, якщо можна просто довіритись серцю?

  Моє запитання чомусь викликає в Безсмертного емоційний смішок.

- Хочеш сказати, твоє серце ніколи тебе не підводило? – глузливо поглядає на мене з-під лоба.

  Не одразу відповідаю, бо мушу зізнатися, моє серце не раз заганяло мене в неприємні ситуації. Візьмімо хоча б ту, що сталася шість років тому між мною та хлопцем, з котрим зараз веду діалог.

- Підводило, - відповідаю задумливо.

- От бачиш, а моя система збоїв не дає, - самовдоволено здіймає брови.

- Рада за тебе, - мимрю собі під ніс, міркуючи, що, мабуть, тоді, у восьмому класі, я не змогла набрати достатньої кількості плюсів. 

- Раз у нас склалась така відверта розмова, може поясниш, чому ти спиш тут, а не в номері? – Тім змінює тему.

  Автоматично поправляю плед, перевіряючи, чи він ненароком не сповз. Все-таки моїй самовпевненості далеко до рівня Безсмертного, котрий зараз з легкістю та невимушеністю демонструє своє напівголе тіло.

- Я не могла там заснути, - зізнаюся.

- Звичайно, - хмикає, - було б дивно, якби Влад дав тобі спати.

- До чого тут Влад? – не одразу розумію, куди він веде.

- Ти ж сама казала, що він запропонував тобі заночувати разом, – промовляє байдужим тоном, проходячи до сусіднього шезлонгу та розтягуючись на ньому. Заплющує очі, підставляючи обличчя  сонцю.