Розділ 19. Варя

  Нічка видається дивною. Через годину безсоння починаю жалкувати, що не поїхала додому. Там би була Міра, і я б змогла поділитися з нею своїми переживаннями. А тепер змушена лежати в ліжку готельного номеру, втупившись поглядом в темну нічну стелю, та варити в собі, мов в котлі, суміш із різноманітних емоцій, що накопичилися за день.

  Навіть не знаю, що мене розхвилювало цього вечора більше – їзда з Тімом на мотоциклі, чи поцілунок в кадрі із Владом, адже і те, і інше, було в моєму житті вперше. Щодо поцілунку, то я дуже переживала, що режисер може змусити нас робити усе по-справжньому. Та, на щастя, доля зжалилася наді мною та моєю хиткою нервовою системою. Ігор виставив кадр так, щоб на камеру поцілунок виглядав справжнім, але, насправді, ми з Владом його  імітували. Це зовсім нескладно робити, коли об’єктив камери не націлений прямо на губи. А ще я дуже вдячна своєму партнерові за те, що він не дозволяв собі зайвого, адже якими б не були попередні домовленості з режисером, завжди є вірогідність експромту та  самодіяльності з боку акторів.

  Лежу та міркую над тим, що Варя тижневої давності точно хотіла би, щоб Безсмертний став свідком зйомок поцілунку, вона прагнула б зачепити цим хлопця і таким чином самоствердитись. Проте Варя, якою вона є в даний момент, чомусь радіє, що Безсмертний покинув майданчик раніше та не спостерігав за зйомками останньої сцени. Чому мої прагнення настільки змінились, я поки що не зрозуміла. Але обов’язково докопаюсь до суті. Не дарма ж працюю над самосвідомістю.

  Що ж стосується їзди на мотоциклі, то мене й досі від неї трусить. Влад пропонував влаштувати нічні посиденьки в номері, почаювати, поділитися враженнями від знімального дня, проте я відмовилася, бо він - точно не та людина, з якою мені кортить обговорювати свої сьогоднішні враження. Блін, якби не такий щільний графік, я б точно записалася на прийом до психолога. Вже користувалася його послугами, коли працювала над підвищенням самооцінки та звільненням від почуття провини через те, що пішла наперекір батькам. Проте, в мого психолога графік не менш щільний, ніж у мене, тому не лишається нічого іншого, окрім як розраховувати на себе та мудрі поради кращої подруги, якої зараз, нажаль, поруч немає.

  Зиркаю на годинник – о пів на четверту ранку. З мого боку було б егоїстично дзвонити й будити Міру. Що ж, Варечко, спробуймо розібратися самостійно. Отже, їхати з Тімом на мотоциклі було дуже страшно, бентежно та ніяково, проте водночас, на диво, приємно хвилююче! Звичайно ж, страху було більше за все, він затьмарював усі інші відчуття, зокрема сум’яття від того, що мої голі ноги стискали стегна водія. Від страху я цілком втратила контроль над  емоціями, реакції виникали самі по собі, супроти моєї волі. Навіть не знаю, як вдалося опанувати себе, коли ми знімали цей епізод.

  Але що стоїть за моїм страхом? На прийомах в психолога я навчилася зазирати глибше в емоцію, розпізнавати, що за нею стоїть, так би мовити, виявляти, звідкіля ноги ростуть (між іншим, сьогодні, коли сідала на мотоцикл, чудово продемонструвала усім, звідки ростуть мої власні ноги). Знаю, що страх завжди з’являється на фоні бажання контролювати. Щойно людина втрачає в чомусь контроль і мусить довіритися життю (а це вельми непросто, я вам скажу), одразу ж з’являється страх. Отже, будучи пасажиркою на мотоциклі, я відчувала страх через те, що не контролюю даний процес. І ось де захований ключ від розгадки – я мала довіритись водієві, але не могла. Як можна довіритись тому, в кому одного разу вже боляче розчарувалась? Як можна взагалі бути впевненою в такій людині? Тобто, я б мала відшукати в собі довіру і тоді страх би відступив. Але, навіть крізь роки, моє серце відчуває той біль, що йому завдав Тім Безсмертний, автоматично реагуючи на цього хлопця недовірою. І те, що я відпустила злість та образу, ще не означає, що змогла стерти з пам’яті болюче минуле. Господи, навіщо мені це все?! Зйомки мали приносити радість та задоволення, а замість цього приносять несподівані випробування!

  Кручуся з боку на бік, намагаючись знайти зручну позу для сну, але усе марно. Адреналін досі вирує у венах, не даючи змоги заспокоїтись та розслабитись. Всі м’язи звело спазмом, а думки скажено мечуться в черепній коробці, немов прагнуть вибратися з неї назовні. О п’ятій вирішую, що далі так продовжуватись не може. Накидаю поверх футболки (використовую її в якості нічної сорочки) халат, умиваюся, дістаю з сумки книгу, яку якимсь дивом в останній момент прихопила з собою, та покидаю номер. В холі, біля виходу, помічаю на кріслі плед і також його беру. Виходжу надвір, вдихаючи на повні груди свіже вранішнє повітря. Кайф! Відчуваю, як в голові трохи яснішає, немов день відганяючи темряву, заодно гонить й нічну бентежність.

  Прямую до ряду шезлонгів, що розташувались уздовж басейну. Обираю той, на якому мене не буде помітно із входу, вмощуюся на нього, вкриваюся пледом та відкриваю книгу. Нещодавно вже згадувала про «Дюну», тому вирішила її перечитати, бо роман – просто скарбниця глибоких філософських думок, та й сюжет в ньому класний, цікавий. Мене завжди вражало вміння деяких авторів створювати у своїх творах настільки унікальний, аутентичний  світ, немов якусь паралельну реальність. Відкриваю першу сторінку, поринаючи в переживання юного Пола Атрейдіса, до якого саме навідалася загадкова стара, аби провести випробування Гом-джаббаром*. О, як раз моя тема – перемога над страхом. Дочитую до моменту, коли бабця зачиняється з Полем в кімнаті, і не помічаю, як на самому цікавому місці провалююсь в сон. Таке враження, що мене проштрикнули отруєною голкою і я вмить вирубилася, поринувши в мертвий сон.

  Я бачу дуже реалістичне сновидіння – ніби маю зараз пройти випробування Гом-джаббаром та перебороти тваринний страх, що огортає мене з усіх боків. Відчуваю його майже фізично, хоча й не розумію причин виникнення. Озираюсь довкола – сиджу на стільці посеред темної кімнати, з дальнього кінця якої мені назустріч випливає постать Пола Атрейдіса, принаймні, я впевнена, що це він, хоча зовнішність юнака щоразу змінюється, нагадуючи певними рисами то Влада, то Тіма, то ще когось.