Розділ 18. Тім

  Ми їдемо на дитячій швидкості, як для мотоцикла, проте мала чіпляється за мене так, немов я жену швидше за вітер.  

- Розслаб руки! – злегка плескаю її по пальцях. Добре, що ми без шоломів і можемо вільно чути одне одного. Відчуваю, що хват рук на моїй талії трохи послаблюється. – І сама також розслабся! – додаю, бо здається, ніби позаду мене сидить не тендітне дівчисько, а сто кілограмовий мужик, котрий заважає маневрувати.

- Як?! – вигукує в розпачі пасажирка.

- Так! Просто уяви себе рюкзаком, - сміюся. – Ти ж актриса, впевнений, зможеш.

- Не зможу! - голосно скиглить.

- Напруж лише ноги, а верхню частину тіла розслаб! Скоро будемо розвертатись. Ти зараз напружена, немов дровиняка!

- Ну, дякую, - чую легке роздратування, всміхаюся. Хай краще дратується, ніж боїться.

- А маєш бути, як вода – текуча й пластична. Іншими словами, роз-слаб-ле-на! – повторюю по складах.

- Та як же я маю розслабитися, коли страшенно боюся?!

- Кажу ж, уяви, що ти – рюкзак! Ти маєш мимоволі повторювати мої рухи, - починаю спрямовувати кермо із боку вбік, злегка петляючи.

- Аааа! Молю, припини! – благає актриса. Сьогодні вона вирішила сповна мене порадувати своїми щирими, непідробними емоціями. Отож-бо, складно вдавати із себе королеву, коли знаходишся в ситуації, над якою не маєш контролю. Вирішую зжалитися над дівчиною, беззахисність якої несподівано дивно на мене впливає. Припиняю петляти.

- Гаразд, більше не буду. А ти спробуй заплющити очі, може, так буде легше, - пропоную ще один варіант, відчуваючи, як Варвара спершу напружується, а потім немов трохи м’якшає. Вирішую скористатись моментом, щоб розвернутися. – Спокійно, я повертаю, - попереджаю пасажирку, і їй навіть вдається мені не заважати.

- У мене вийшло?! – схвильовано вигукує вона, коли мотоцикл вирівнюється.

- Майже, - всміхаюся.

- Бо я майже змогла уявити себе рюкзаком! Щоправда, наповненим цеглою, – нервово сміється збудженим дзвінким сміхом, від чого я також прискаю.

- Маєш наснагу жартувати, отже не все так погано, - підбадьорюю.

  Так-сяк повертаємося назад, де на нас вже очікує Влад. Тепер він тримає в руках два стаканчики.

- Я приніс тобі чаю, - демонструє один зі стаканчиків Варі, з іншого сам робить ковток.

- Дякую, - відказує дівчина, цокочучи зубами.

- Змерзла? – запитую я, помічаючи, що її ноги вкрилися сиротами.

- Скоріш, перенервувала, - зізнається вона. – Як тепер маю злізти?

- Так само, як і залізла, - всміхаюсь. – Тільки чекай, поставлю байк на підпорки, - витрачаю на це кілька секунд. - Тепер можеш вставати.

- Відвернися, будь ласка, - прохає Варвара свого партнера. Опа, оце несподівано. Грає в недоторку, чи що? Ніби ж погодилася з ним заночувати, то до чого ці ігри?

  Та все ж Влад слухняно відвертається, в той час як дівчина, обережно тримаючись за мене, перекидає ногу, збираючись зійти з мотоциклу, але в останній момент її босоніжок зслизає з підніжки, і актриса ледве не падає. Добре, що в мене хороша реакція, встигаю її підхопити під руку. Варя розгублено посміхається, а мені так і кортить підколоти її, втім стримуюся, вирішуючи не підливати масла в вогонь, бо помічаю, що дівчина й так зараз на грані. Неозброєним оком видно, як її трусить.

  Влад знов розвертається до нас обличчям. Втім, перш ніж встигаю подумати, про те, що тепер є кому попіклуватись про мою пасажирку, знімаю з себе куртку та накидаю її на тендітні жіночі плечі.

- Трохи погрійся, - відповідаю на ошелешений погляд. 

- Дякую, - цокоче зубами та чомусь червоніє, кутаючись в зігріту моїм тілом мотоциклетку. – А ти не змерзнеш? – її очі раптом спиняються на моїх руках, трохи округлюючись від подиву. Невже так само, як і та дивна жіночка костюмер, вперше бачить подібні татуювання?

- Так, вони справжні, - поблажливо посміхаюся.

- Ем, - ніяковіє. – Це очевидно. Просто стало цікаво, як багато часу знадобилось на те, щоб їх зробити.

- Чимало.

- Народ, я вам не заважаю? - Влад вирішує подати голос, а заодно і стаканчик із чаєм, послужливо простягаючи його Варі.

- Вибач, я дещо розгубилася. Перенервувала, - бере в руки гарячий напій. – Дякую. Чай дуже доречний, - починає на нього дмухати.

- То що, як проїхалися? Нормально? – бадьоро запитує актор. – Може, й мене прокатаєш?

- Я схожий на парк атракціонів? - відказую з усмішкою. – Я катаю лише симпатичних дівчат, - ловлю на собі погляд руденької. – Та актрис, якщо того потребує краса кадру, - підморгую їй.

- Ех, шкода! – віджартовується Влад.

  Ми стоїмо так утрьох кілька хвилин, спілкуємося з актором на неважливі, загальні теми. Варвара ж весь цей час мовчки п’є чай. Очевидно, відходить від стресу.

- Вас запрошують на майданчик, - до нас підбігає помічниця режисера. – Усіх трьох, - уточнює, ніби й так незрозуміло.

  Варя збирається віддати мені куртку, проте я заперечую.