17.1 Варя

  Щойно завершуємо знімати останню, ой, виправляюсь, «крайню» сцену з вечірки (нещодавно дізналася, що кіношники дуже не люблять слово «останній»), знімальний майданчик охоплює метушня – актори масових сцен починають збиратись додому, костюмери бігають за ними, нагадуючи, щоб ті не забули перевдягнутись та здати речі, частина знімальної групи клопочеться біля апаратури та освітлювальних приладів, мої  «кіно-подруги» кидаються до адміністратора, щоб поцікавитися про план їхніх наступних дій, Влад теж кудись йде. Одна я залишаюсь стояти, мов вкопана посеред цього хаосу та какофонії голосів. Щойно вимикається камера, і я отримую змогу розслабитись, мною знов заволодівають хвилювання й мандраж.

- Варя, ти, певно, змерзла, – лунає позаду голос мого партнера. Відчуваю, як на плечі опускається тепла куртка.

- Дякую, - намагаюся посміхнутись, проте посмішка виходить якоюсь напруженою. Насправді, мені зараз жарко. Хочеться, навпаки, скинути увесь одяг, бо здається, що він мене душить, заважаючи дихати. Проте не наважуюся зізнатися в цьому Владові. Побуду хвилиночку в куртці, а тоді скину.

- То що, ти готова до найцікавішої сцени? – актор щиро всміхається. – Я от все думаю, на чиєму місці мені більше хотілось би опинитись – на твоєму, щоб мене з вітерцем прокатали на мотоциклі? Чи на місці мого дублера, щоб позаду сиділа красуня в короткій спідниці, міцно мене обіймаючи? – вдає, ніби серйозно замислюється.

  Не можу втриматись та сміюся. Через знервованість сміх виходить значно голоснішим, аніж хотілося б. Навіть стає трохи незручно, бо привертаю до нас зацікавлені погляди членів знімальної групи, а також вельми серйозний, насуплений погляд пари сірих очей. Безсмертний прямує в наш бік, одягнений  точнісінько так само, як і мій партнер – в чорні штани із цупкої тканини та в чорну з червоними вставками шкіряну мотоциклетну куртку. Мимоволі прикидаю, кому з хлопців більш личить цей одяг. І, як би мені не хотілося віддати голос на користь Влада, все ж мушу чесно зізнатися, Тім в такій екіпіровці виглядає в рази органічніше. Він не намагається нічого із себе зображати, просто впевнено та розслаблено крокує, ніби говорячи всім своїм виглядом: «Я такий, який є. Хочете любіть, хочете ні, мене це не переймає».

- Здоров, - простягає Владові руку. – Вже бачились, - байдуже всміхається до мене, отримуючи у відповідь таку ж натягнуту посмішку. – Ти готова?

  Мовчу. Не тому, що хочу проігнорувати питання, а тому що не знаю, як краще на нього відповісти. Збрехати? Чи сказати, як є?

- Перевдягатися будеш? – не дочекавшись відповіді запитує Тім, бігло зиркаючи на мої голі ноги.

- Ні, - пищу, ніби миша. – Для краси кадру я маю бути в цій сукні та без шолома, - цитую слова режисера.

- О, співчуваю, - протяжно промовляє безсовісний, змушуючи мене ще більше занервуватись.

- Може, ти швидко навчиш мене кермувати, і я заміню тебе у цій сцені? - жартома пропонує Тімові Влад.

- Нє, друже, навіть не мрій! Я не довірив би новачкові свій байк…. А також цілісність та безпеку пасажира, - задумливо додає після паузи, оцінюючи мій переляканий вираз обличчя.  

«Ну, дякую», - зітхаю подумки.

- Так, так, безпека нашої зірки – на першому місці, - актор підбадьорливо мені підморгує.

- Влад, ти не будеш проти, якщо ми з Тімом відійдемо на кілька хвилин? – подаю голос, бо розумію, що якщо не вирішу всі питання, які хвилюють, прямо зараз, на березі, то потім на це вже не буде часу. Обидва хлопці здивовано здіймають брови. – Потрібні поради щодо певних технічних нюансів, - пояснюю їм.

- Гаразд, я піду візьму каву, - з награною бадьорістю промовляє Влад. Очевидно, йому дещо неприємно бути третім зайвим. Проте я соромлюся вести розмову при ньому, тож хай пробачає. - Вам взяти?

- Ні, - відказуємо в один голос. – Мене й так трусить, - пошепки додаю я.

- То що саме тебе цікавить? – запитує Тім, коли залишаємось вдвох.

- Я маю зізнатись, - кажу несміливо, нарешті знімаючи куртку та кидаючи її на найближчого стільця.

- Хей, хей, крихітко, притримай коней! - посміхається хлопець. Втім, я пропускаю його дурний жарт повз вуха. Зараз не до цього. Обхоплюю себе руками, відходячи трохи вбік, щоб ніхто не почув. Тім слідує за мною, зупиняється навпроти, зсуває брови. – Тільки не кажи, що ти боїшся, - влучає в яблучко. 

- Я ніколи не їздила на мотоциклі, і, чесно кажучи, не збиралася, - зізнаюся, озираючись довкола, а коли переконуюсь, що поряд немає свідків, продовжую, – дуже сильно боюся.

- Приїхали! – розгублено вигукує Безсмертний.

- Тихіше, прошу, - шиплю на нього.

- Ігор запевняв мене, що ніяких проблем не буде, - він понижує голос. – Ти ж, як-не-як, актриса.

- І що з того?! – фиркаю. – Мене не хотіли спитати, чи я маю  проблеми?!

- Це не до мене. Мені пообіцяли, що на мотоцикл сяде професіоналка.

- Мабуть, ще не доросла до такого рівня професіоналізму, - відпускаю сарказм. - Мене ніхто не попереджав, що повинна буду їздити на мотоциклі ще й в такому-от вбранні! – змахую руками, від чого погляд Безсмертного швидко ковзає зверху-вниз по оголених ділянках мого тіла. Поневолі вкриваюся сиротами. - Ти правий, я актриса, а не артистка цирку!

  Повисає пауза.