15.1

  В обід, коли по мене приїжджає дідусь, я вже бадьора та свіженька, наче огірочок. Взагалі планувала добиратись своїм ходом, проте щойно рідненький дізнався, що я збираюся на вихідні додому, одразу ж запропонував свої послуги. «Зірка такого масштабу не повинна їздити на маршрутці, тим паче, коли має власного водія», - сказав тоді дід Володя, змусивши мене вголос розсміятися. Яка там зірка? Який масштаб?! На сьогоднішній день, єдине, що мені вдалося зробити масштабного – це вчора напитися.

  Спершу, на моє прохання, заїжджаємо в ТЦ, де збираюся придбати подарунки для сім’ї. Дідусь не знає, але йому я також запланувала віддячити подарунком за всю ту любов та підтримку, якими він щедро ділиться зі мною (особливо в останні три роки). Чесно кажучи, думала, що витрачу на все максимум хвилин сорок, проте минає півтори години, а я досі бігаю по магазинах, мов навіжена. З татом було найпростіше – йому купила краватку (знаю його смак); мамі – срібні бусини на браслет відомого бренду (вона любить щоразу по-іншому компонувати бусини так, щоб ті пасували до одягу); дідусеві довго обираю подарунок, бо в художньому магазині очі розбіглися від розмаїття фарб, пензлів і тому подібного. Пішовши на пенсію, старенький став захоплюватись живописом, і час від часу радує нас своїм новим витвором. Коротко пояснюю продавчині-консультантці, які картини пише дідусь, і та радить мені крутезний подарунковий набір фарб в дерев’яній коробці. Саме те, що треба! Добре, що вмовила мого любого зачекати за чашкою кави в місцевій кав’ярні, інакше б він ні за що не погодився на такий дорогий, по його міркам, подарунок. Проте мені для дідуся нічого не шкода, ладна витратити на нього хоч всю зарплатню, і залюбки зробила б це, якби не ще одна дорога серцю людина - Віруся. Їй більше за всіх хочеться вгодити. Знаю, що моя поява – найбільший подарунок для сестрички, але також знаю, що Вірочка останнім часом дуже полюбляє різноманітні настільні ігри. Тому обираю дві найцікавіші – одну, щоб можна було посміятись, а іншу – на розвиток кмітливості та уяви. Як раз ввечері й зіграємо.

  Ще забігаю в один зі своїх улюблених магазинів одягу, в якому є дитячий відділ, та прошу консультанта показати мені найкрасивішу кофтинку на дванадцятирічну дівчинку. З двох чудових варіантів обираю ніжно-рожеву з милими рюшами на рукавах та круглими, прозорими ґудзиками. Віра – модниця ще та, просто обожнює наряджатися!

  І ви б бачили ці щасливі оченята, коли я переступаю поріг квартири, вітаюся з усіма та роздаю подарунки. В той час, як мама з татом розгублено перезираються, Вірочка міцно мене обіймає та мчить в свою кімнату міряти обновку. За кілька хвилин повертається така радісна в новій кофтинці, що я вирішую – відтепер з кожною зарплатнею купуватиму сестричці щось модне з одягу, бо очевидно, що мій смак їй більше до душі, ніж мамин (та вже давно потрапила під татків вплив).

  Дідусь лишається в нас на вечерю. Йому вирішую вручити подарунок сидячи за столом, коли не очікує (мама з татом, очевидно, також, бо вони досі знаходяться в легкому замішанні від того, що я стільки всього накупила). Спочатку в старенького стрімко повзуть догори брови. Ага! Значить, сюрприз вдався! Потім дідусь розгортає пакунок, і коли бачить, що саме я для нього придбала, йому на очі навертаються сльози розчулення.

- Варюшенько, внучечко…, - тягне до мене руки, і я радо кидаюся в обійми. – Моє ж ти сонечко ненаглядне! Яка ж ти уважна, - цілує мене в маківку. – В діда як раз закінчилися фарби. Ти ніби знала… Проте не варто було…, - починає, але я перебиваю.

- Варто! – цілую в щоку. Так радісно на серці, що зробила влучний вибір. Усвідомлюю, що саме заради таких реакцій рідних  мені й хочеться досягати успіхів в професії, бо це дає можливість їх частіше радувати.  

- А вам сподобалися подарунки? – цікавлюся в батьків, бо ті, неначе втратили дар мови.

- Мені лестить, що за минулі три роки самостійного життя, ти не забулася, які краватки носить твій батько, - стримано коментує тато.   

  Мама ледве помітно закатує очі на його сухість у прояві емоцій, втім, ми всі уже давно до цього звикли, тож більшого і не чекаєм.

- Варечко, бусини дуже красиві! Завтра начеплю їх на браслет. Дякую тобі, донечко, - мама обіймає мене. – Просто ми дещо розгубилися… Невже тобі вистачило на все це однієї зарплатні? - позирає на мене з підозрою. Мабуть, думає, що я накопичувала гроші, які вона мені час від часу пересилала на картку.

- Вистачило! – з гордістю заявляю. - Я витратила свій десятиденний гонорар.  

- Тобі що, платять поденно? – цікавиться тато. Тема грошей – його улюблена, бо, на його думку, гроші - єдиний показник вдалої реалізації людини. Головна роль у кіно – це щось неважливе, якщо вона оплачується погано. А про таке поняття, як «творчість заради творчості» в його присутності взагалі краще й не заїкатись, бо, знов-таки, на думку тата, то щось із розряду безцільно марного гаяння часу.

  Розповідаю рідним про особливості оплати праці у кіно, свідомо  упускаючи конкретику щодо мого гонорару. Їм цього знати не обов’язково, досить того, що розуміють - я не пропаду.

  Проте марно я сподівалася на те, що тато пом’якшиться по відношенню до мене та обраної мною справи, коли зрозуміє, що акторською професією я можу непогано заробляти на життя. Чим більше ділюся тим, як все чудово в мене складається, тим більше тато супиться та серйознішає. Мабуть, він сподівався, що рано чи пізно, я прибіжу додому зі сльозами на очах та буду каятися у своєму виборі. А тепер його, напевне, зачіпає, що цього не сталося. Не розумію, невже власна впертість йому важливіша за щастя та реалізацію доньки?