15. Варя

  Більше ніколи в житті не буду пити! Прокидаюся, розуміючи, що сплю обличчям в подушку. Ледве розліплюю набряклі, важкі повіки, зиркаю на годинник – шоста ранку. Після вживання алкоголю я завжди рано встаю, бо стан настілки марудний та кепський, що навіть сон його не полегшує. Голова важка, немов в неї налили свинцю, а в горлі пересохло так, ніби я місяць не пила воду. Дивно, чого ж тоді хочеться в туалет? Мимоволі згадую фантастичний твір Френка Герберта «Дюна», який прочитала два роки тому. Пам’ятаю, настільки проймалася атмосферою книги та описаним в ній життям на планеті-пустелі, що під час читання завжди тримала поруч склянку води, бо мучила спрага. А ще, по сюжету, у корінних мешканців Аракісу (так звалась планета) були спеціальні костюми, які переробляли продукти відходів людського організму на питну воду. От такий костюмчик мені зараз би став у нагоді, - і нужду справила б, і попила б заодно, бо не уявляю, як маю піднятися з ліжка та доповзти до вбиральні.

  Одним оком позираю на Мірку – вона тихо сопе в ліжку навпроти. Отже, почувається точно краще за мене. Мабуть, не пила так багато, бо інакше б хропла (помічала за подругою таку особливість).

  Обережно підіймаюсь на ліктях і з подивом виявляю, що на столі в нас стоїть велика пляшка мінералки. Я точно її не купувала, якось й не думала, що захочеться. Втім зараз сприймаю цю воду, як благословення небес! Спускаю ноги на підлогу та маленькими кроками, горблячись від головного болю, волочуся до столу. Відкорковую пляшку та п’ю прямо з горла, бо не сила морочитися зі склянкою. Насолоджуюсь тим, як живильна волога спускається вниз через гортань стравоходом, немов змочуючи пересохле русло ріки. П’ю і п’ю, подумки бажаючи усіх благ тій людині, котра так турботливо попіклувалась про мене. Цікаво, кого Мірка погнала ввечері в магазин?  

  Одним з величезних недоліків життя у гуртожитку є те, що тут спільний душ, в якому важкувато розслабитись, бо майже неможливо усамітнитися – або хтось миється поруч в сусідній кабінці, або очікує під дверима своєї черги. Проте, впевнена, мало кому, окрім мене, спаде на думку йти митися о шостій ранку, тому хапаю рушник, накидаю халат та вислизаю (якщо моє незграбне пересування можна так назвати) з кімнати, а коли повертаюсь назад, Мірка вже сидить в ліжку та сонно кліпає.

- Жива? – запитує хрипким після сну голосом, протяжно позіхаючи.

- Як бачиш, - силувано всміхаюся. – Добре, що вчора випорожнила шлунок, інакше б було гірше, - всідаюся на стільця, знов тягнуся до мінералки. Цього разу наливаю у склянку.

- Налий і мені, будь ласочка, - просить подруга.

- Нічого, що я вже попила з горла? Не витримала…, - винувато кривлюся. Міра змахує рукою, що значить «не переймайся». Наповнюю для неї склянку та неспішними кроками, уникаючи різких рухів, від яких здається, ніби мозок б’ється об стінки черепної коробки, підходжу до ліжка подруги. Простягаю воду. – Кого це ти вчора припахала бігти по мінералку?

- Я тут ні до чого, - відказує Міра, наполовину осушуючи склянку. – Це Дмитрусь сам потурбувався, - багатозначно глядить на мене.

- Ти чого? – дивуюся.

- Я чого?! А ти не пам’ятаєш, як витанцьовувала з ним вчора?

- Чесно кажучи, смутно.

- Крихітко, я слідкувала за вами, - робить характерний жест пальцями. – Ви ледве не поцілувалися.

- О, божечки! Так, починаю пригадувати! - нервово сіпаюся, усвідомлюючи, що була за півкроку від старих грабель. Через різкий рух з голови злітає рушник, падаючи мені на обличчя. В мозку знов ніби щось вибухає так боляче, що аж кривлюся. – Вперше в житті рада тому, що мені стало зле, - обережно замотую в рушника мокре волосся.

- Варька, ти не лякай мене більше так, - Міра допиває воду до дна. – Бо я не готова знову відмазувати тебе від цього настирного Казанови!

- Алкоголь – зло, - тягну я. – Нагадай мені про це, якщо коли-небудь знов надумаю пити.

  Дістаю з полиці коробку, що служить нам за аптечку, порпаюся в ній кілька секунд і з полегшенням видихаю, знаходячи те, що шукала – кілька пакетиків-стіків сорбенту.

- Будеш? – пропоную подрузі, яка за останні роки стала мені, як сестра.

- Нє, - відказує та. – Я нормально почуваюся, просто пити хотіла, - перевертається набік, обличчям до стіни. – Ти не проти, якщо я ще трохи посплю?

- Спи, на здоров’я, - розриваю один із пакетиків. Мені б теж не завадило іще трохи поспати, але знаючи свій організм, навіть і не розраховую на це. Тому випиваю сорбент, наливаю ще склянку води, яку ставлю на тумбочку біля ліжка, та займаю горизонтальне положення, бо у вертикальному досі не надто комфортно.

   На ці вихідні я заздалегідь запланувала поїздку в Бучу до рідних. Але вихідний сьогодні тільки у мене, а в нормальних людей – звичайний робочий будній день. Тому я сказала батькам, що приїду після обіду, коли всі будуть в зборі. І це було чудове рішення, бо в такому стані, як зараз, зустрічатись з сім’єю було б не кращою ідеєю. А так, за півдня, мені точно має полегшати. Принаймні, дуже на це сподіваюся.

  Беру в руки смартфон, щоб хоч якось заповнити час. Перевіряю соціальні мережі. З початку зйомок я почала активніше їх вести, бо того потребує мій новий статус головної героїні популярного (у майбутньому) молодіжного серіалу. З полегшенням виявляю, що нічого не запостила на п’яну голову. «Варваро, ти не безнадійна!» – хвалю сама себе. А потім в моїй голові оселяється шалена думка – а чи не спробувати пошукати у соцмережах Безсмертного? Колись дуже давно, ще у школі, я вже пробувала цим займатись, але пошук результатів не дав. А згодом мене перестала цікавити доля хлопця, тож більше і не шукала.