14.1

  Виливши Мірі душу, мені ніби трохи легшає. Втім, напруга, яка накопичувалася останні кілька днів, нікуди не поділася, тому не можу вже дочекатися, коли хильну. Хоча чого чекати? Дістаю з шафи святкові келихи та наповнюю їх до половини Мартіні, зверху доливаючи цитрусовий тонік.

- Будьмо! – чокаємося з Міркою. – За нас! – проголошую я.

- За тебе, твій успіх та стабільний емоційний стан, - додає подруга.

- Дякую, останнє мені вельми знадобиться, - одним махом майже осушую келих. Відразу стає якось легше та веселіше.

  Може, й добре, що все так збіглося, що спланувала святкування саме на сьогодні. У великій компанії буде легше відволіктися та переключитися з жалості до себе.

  Готуємо цілу купу бутербродів: з кількома видами шинки та ковбаси; для вегетаріанців - з вершковим  сиром та огірком; для хлопців, в якості закуски під міцні напої, нарізаємо канапки з чорного хліба, який змащуємо маслом, посипаємо мілко нарубаною зеленою цибулькою, а зверху кладемо шматочок оселедцю; я навіть розщедрилася на дві баночки червоної ікри, тож її також використовуємо. Ви можете запитати, навіщо так багато бутербродів? Поясню: по-перше, готувати гаряче на всіх мені ніколи та немає наснаги, а по-друге, звичайна нарізка вмить з’їдається, це перевірено досвідом. Кожен, хто хоч раз накривав стіл в гуртожитку, знає – чим більше хлібу на столі, тим більше шансів, що всім вистачить їжі.  

  Завершуємо наші приготування тим, що викладаємо з банок соління – огірки, грибочки, оливки, помідорки, та швидко нарізаємо сирі овочі для закуски. Потім кличемо дівчат з сусідніх кімнат, аби допомогли перенести все на кухню (завчасно  їжу краще не виносити, бо хтось, так само завчасно, може її з’їсти). Скликаємо народ, тарабанячи в двері сусідських кімнат та розсилаючи повідомлення друзям, котрі мешкають на інших поверхах. Червень щойно розпочався, і поки що майже ніхто не виїхав з гуртожитку - хтось підтягує хвости, хтось працює, а комусь просто в кайф тусити разом з усіма. В будь-якому разі, компанія збирається чимала. Доводиться навіть притягти  додаткові стільці з кімнат.

  Веселий балаган, як ніколи раніше, припадає мені до душі. Поринаю в хаос із музики, вигуків, привітань та метушні, воліючи віддатись цьому вихору, аби він закрутив мене з такою силою, щоб з голови повилітали усі нав’язливі думки.

  П’ю Мартіні з тоніком та насолоджуюся безтурботністю. Сьогодні мене ніщо не стримує! Сьогодні можу дозволити собі цілковито бути собою, робити те, що заманеться, радіти тостам на мою честь та пишатись тим, що непогано потрудилася, аби досягти того, що зараз маю.

  Я не помічаю, коли до нас приєднується Діма. Та  й поводиться він стримано і культурно. Як і обіцяв, не бентежить мене наполегливістю. Це приносить таке додаткове полегшення, що я максимально розслабляюся та по повній починаю кайфувати від маленького свята, влаштованого на мою честь. Хтось робить голосніше музику, і я поринаю в танець. Знаю, що танцюю добре, бо третій рік поспіль додатково займаюся танцями (актори мають бути пластичними, в нас навіть є заняття з пластики та сценічного руху), але прямо зараз мені здається, що я рухаюся, наче Богиня. 
  Свій пустий келих залишила на столі, а коли до нього повертаюся, то він знову повний. Не знаю, що за добра людина про це подбала, але я їй дуже вдячна. Вмикається класнюча пісня «Тримай мене» у виконанні гуртів Бумбокс та The Gitas , тож роблю кілька швидких ковтків із келиху, втамовуючи спрагу, та знов повертаюся на імпровізований танцмайданчик. Обожнюю рок музику. Мабуть, трохи дивно для такого з зовні ніжного та романтичного створіння, як я, чи не так? Але ви забуваєте, що всередині мене живе бунтарська душа! Бо якби не вона, то мене б тут зараз не було, а була б я там, куди вказали батьки. 

  Отже, моя бунтарська душа у дев’ятому класі познайомилася з творчістю гурту The Hardkiss і серйозно на неї підсіла. Потім в хід пішли інші українські рок-гурти, такі як Epolets та молоді, талановиті The Wild Hearts. Ну, а далі я почала відкривати для себе безмежний простір світової рок-музики. І досі продовжую це робити.

  Отже витанцьовую під запальний хіт, вигинаючись в спині та виспівуючи на все горло разом з усіма:

«Тримай мене!

Не дай мені піти

Навіть не на хвилину,

Бо не зможеш більш знайти…

Під цим дощем

Дивись, я можу ще!

Регтайми без упину…

Ми розіб’ємося вщент

І лишимось живими…»

  Заплющую очі, повністю віддаючись пісні. Її текст актуальний, як ніколи, ще й погода навіть підходяща. Цікаво, Безсмертний досі сидить і чекає, коли скінчиться дощ? Чи, може, залишив свій мотоцикл і поїхав додому на таксі? А що як він все-таки вирішив, не зважаючи на негоду, сісти за кермо? Сподіваюся, йому вистачило розуму не ризикувати так безглуздо життям. Ловлю себе на думці, що трохи хвилююсь за хлопця. Якби в мене був його номер телефону, то подзвонила б та поцікавилася, чи все гаразд. Але… Так, стоп! Варя, ти що, серйозно?! Різко струшую головою, оце так сп’яніла, раз почали з’являтись подібні ідеї! Хоча… Можна було б пошукати його інсту… Може, він сторіси якісь викладає… Хм…

  Розвертаюся в бік столу, на якому залишила свій телефон, роблю крок в тому напрямку і одразу ж перехоплюю на собі погляд Діми. Він стоїть біля імпровізованого бару, який ми облаштували на кухонній стільниці, п’є щось з одноразового стаканчику і весело мені посміхається. Моя затуманена свідомість на мить відволікається, і одразу ж забуває, куди мене вела. Тож змінюю курс руху, вирішуючи попити водички.