Розділ 14. Варя

  Не передати словами, яка я люта! Він мене не пам’ятає! Думав, що мене звати Діана! А коли дізнався справжнє ім’я, то й оком не повів. Всередині скипає давно забуте відчуття всепоглинаючої злості на Безсмертного. Безсовісний та безсоромний ідіот! Придурок! Як можна було дивитись в очі, палко цілувати, а потім навіть не запам’ятати ані обличчя, ані імені?! З ним що, такі історії, як зі мною, трапляються щодня?!

  Добре, що дощ, який досі не вщух, зірвав план натурної зйомки, і всю знімальну групу розпустили по домах. Не можу навіть уявити, як би працювала далі, перебуваючи в такому стані. Зізнаюся, я трошки зловтішаюся, що Тім, на відміну від усіх, не зможе сісти за кермо, доки не скінчиться дощ. Так йому й треба. Матиме час посидіти та поміркувати над своєю нахабною поведінкою. Мало того, що не впізнав мене, то ще й чіплявся та глузував. Ніби мало ранив.

  Прошу таксиста зупинитись біля супермаркету та зачекати. Вчора отримала першу зарплатню, тож ввечері планую виставлятися в гуртожитку. Ох, сьогодні точно нап’юся! Добре, що попереду два вихідних дні.

  Купую продукти, затарююся алкоголем та їду у гуртожиток. Через те, що голова забита усіляким непотребом, геть не подумала, як маю дотягти три величезні торби на п’ятий поверх (ліфт в нас працює день через два). Добре хоч, що таксист виявляється уважним чоловіком та допомагає занести пакети на ґанок під навіс. В іншому разі, я б уже змокла до нитки. Зранку навіть натяку не було на дощ, тому парасолька моя залишилася вдома.

  Дістаю телефон, аби набрати Міру, але поки йде виклик, попід гуртожиток під’їжджає знайомий новенький автомобіль, його двері відчиняються і на світ божий спершу з’являється чорна парасолька, а потім її власник – красень Дмитро, мій колишній. Дивуюся, що навіть в таку погоду він примудряється виглядати на всі сто - стильно й елегантно.

- Алло, Варя, шо там? Ти уже їдеш додому? - Міра нарешті відповідає на дзвінок.

- Я вже приїхала, - повідомляю їй, спостерігаючи за тим, як Діма обережно оминає калюжі та починає здійматись сходами. – Скупилася трохи. Попроси когось з хлопців спуститись та допомогти, - кажу подрузі, відвертаючи очі від Діми. Впевнена, він мене проігнорує. Втім колишній не справджує моєї здогадки.

- Привіт. Потрібна допомга? - питає він.

  Розгублено кліпаю, поспіхом розмірковуючи, приймати пропозицію, чи краще відмовитись.

- Привіт, - відповідаю нехотя.

- Шо там, когось зустріла? – лунає голос Міри в слухавці.

- Так…

- То я йду шукати помічників?

- Чекай секундочку, - затуляю слухавку рукою та звертаюсь до Дмитра. – Я буду щось винна за допомогу? – дивлюся на нього з підозрою.

- Варваро, давай начистоту, - він складає парасольку, струшуючи з неї краплі води. – Ти мені дуже подобаєшся. Але я вже зрозумів, що другого шансу не отримаю, - трохи дивуюся такій зваженості його роздумів. – Проте дуже прикро, що ти вважаєш мене за негідника і поводишся так, ніби моя компанія тобі максимально неприємна. Я ж, ніби-то не настільки безнадійний…, - уважно слухаю, до чого хлопець веде. – Помирімося, га? Залишімося добрими приятелями. Як тобі така пропозиція?

  Кілька секунд мовчу, вишукуючи підступ, але потім вирішую, що нічого не втрачаю. В будь-який момент можу знов увімкнути ігнор, якщо Діма раптом надумає взятись за старе.

- Гаразд, я приймаю пропозицію, - зітхаю, подумки відмічаючи, як іронічно складаються життєві обставини – один хлопець ніяк не може мене забути, не хоче залишати в спокої, в той час, як інший навіть імені не пам’ятає. І найсумніше в цьому всьому те, що мені хочеться, щоб все було навпаки. – Міра, відбій, я знайшла допомогу, - промовляю в слухавку та ховаю смартфон в сумку. – Візьми, будь ласка, ці два, - вказую колишньому на найбільші торби. – Вони найважчі.

  Проте Діма бере одразу всі три пакети та, бадьоро мені посміхнувшись, прямує до входу у гуртожиток. Відчиняю перед хлопцем двері, пропускаючи його вперед, а сама поспішаю слідом.

  Дістаємося п’ятого поверху.

- Куди далі? – питає носій.

- До мене в кімнату, - киваю в її напрямку.

  На порозі вже очікує Міра, здивовано округлюючи очі, щойно бачить мого помічника.

- Опа! Несподівано, - коментує вона.

- І тобі доброго дня, - відпускає сарказм мій колишній, проходячи повз.

- Здуріла, просити його про допомогу? – одними губами промовляє до мене подруга.

- Потім поясню, - так само відповідаю.

- Дякую тобі, - звертаюся до Діми, слідуючи за ним в кімнату.

- Звертайся, - підморгує. Ставить пакунки біля столу. – Одначе, ви завжди так багато їсте? – вирішує пожартувати дорогою на вихід.

- Я сьогодні виставляюся за свою першу головну роль в кіно, - стомлено пояснюю.

- Так, чув про це, - тягне він. – Що ж, вітаю!

- Дмитрику, а тебе яким вітром в таку погоду задуло в наш гуртожиток? – Міра підозріливо зіщулює очі.

- Та я до хлопців заскочив у справах. Готуємо спільний проект, - промовляє абсолютно незворушно. На брехню не схоже.

- Ясно, ясно, - здається, в Міри також пропадає підозра.