12.1

  Вікторія видає вбрання для наступної сцени – білі брюки та небесно-голубу блузу, яка дуже пасує до кольору моїх очей. Ну а я в цьому образі чудово пасую до новенького білого мерседесу, який за сюжетом належить моїй героїні. На зміну костюму йде п’ять хвилин, а ще десять хвилин витрачаємо на зміну зачіски - Іринка збирає моє випрямлене волосся у високий хвіст (добре, що вона зазирнула в блокнот та згадала про це).  

  Помічаю, як пришвидшується серцебиття по мірі того, як завершується моя підготовка до наступної сцени. Роблю кілька глибоких вдихів та видихів, беру в руки стильну шкіряну білу сумочку, яку простягає костюмер, та відчиняю двері гримвагену. Надворі на мене очікує Влад.

- Вау! Тобі дуже личить цей колір! – захоплено промовляє він, подаючи руку, щоб допомогти спуститись зі сходинок вниз.

- Дякую, - трохи розгублено посміхаюся, хапаючись за простягнуту руку. На мені високі підбори, тож допомога Влада виявляється вельми доречною.  Поки спускаюся, очі самі мимоволі починають вишукувати Безсмертного. Помічаю його трохи далі на тротуарі в компанії нашого режисера, котрий щось пояснює, активно жестикулюючи руками.   

- Ходім, я тебе проведу на майданчик, - пропонує Влад, за що я йому дуже вдячна одразу з двох причин: перша – мені так важко зараз сконцентруватись, що боюся впасти на цих підборах, друга – хочу, щоб Тім приревнував. Але йому, як і раніше, байдуже. Він взагалі не дивиться у мій бік, аж поки не опиняюся поруч із режисером. Влад же в цей час перепрошує,  забирає в мене свою руку та вирушає до гримвагену перевдягатись в такий самий костюм, в який зараз вбраний його дублер – чорні джинси та мотоциклетну куртку.

- Я готова, - повідомляю Ігореві.

- Чудово! – вигукує той. – І виглядаєш також чудово!

- Дякую, - посміхаюсь, радіючи з того, що отримала комплімент від режисера в присутності Тіма.

- Ми вже все обговорили, - бадьоро повідомляє Ігор. – Знімаємо одразу з двох камер. Одна спрямована на мотоцикліста, інша – на двері машини. Робимо все без слів. Потрібно зафіксувати момент, коли ти ледве не збиваєш хлопця з мотоциклу. Відіграєш тільки свою реакцію. Інше вже знімемо з Владом.

- Зрозуміла, - киваю.

- Всі на позиції! – вигукує режисер, провокуючи метушню на майданчику. Група займає свої місця. Ми ж з Тімом прямуємо до кишені, в якій стоїть «мій» Мерседес та мотоцикл Безсмертного. Мушу відзначити, виглядає транспортний засіб вельми вражаюче. Цікаво, як давно Тім почав захоплюватись мотоциклами? Знала, що в його батька власна автостанція з технічного обслуговування. Здогадувалася, що Тім рано сяде за кермо, але чомусь не думала, що цим кермом стане кермо спортивного байку.  

  Не знаю, чи то я так задивляюся на мотоцикл, чи то його власник, що йде на два кроки позаду, так діє на мене, але я оступаюся, підвертаючи ногу, та починаю летіти лицем вниз. Час стає, мов резиновий, і я встигаю уявити, як зараз ляпнуся на асфальт та зіпсую чистий костюм, чим зірву зйомку. Виставляю вперед руки, намагаючись згрупуватись, заплющую очі. Проте падіння не відбувається, бо мене підхоплюють сильні руки. Вони різко смикають моє тіло назад, через що опиняюся міцно притиснута до широких чоловічих грудей. Моє серце тріпоче, як в пташки, дихання збивається, а шкірою біжать мурашки (здогадуюся, що це не лише через переляк). На кілька секунд завмираю, усвідомлюючи, що щойно сталося. А тоді відчуваю, як обійми, в яких мене стиснули, послаблюються, і я обертаюся. Позаду стоїть Тім, насмішкувато всміхаючись. Хоча хлопець й змужнів, але погляд його сірих очей залишився таким самим бешкетним, яким запам’ятався мені ще зі школи.

- Дякую, - сконфужено кажу йому.

- Тебе не могли взути в більш зручні туфлі? – хлопець поглядом вказує на моє взуття.

  Я ще не до кінця отямилася, тому напружено посміхаюся,  розгублено знизуючи плечима.

- До речі, я - Тім.

- Я добре запам’ятала, як тебе звати, - мимрю з сарказмом, розправляючи на собі блузку. Невже, він гадає, що я могла забути його ім’я? Хоча, звідкіля йому знати, що я сохла по ньому весь восьмий клас!

- А, справді? – Безсмертний зсуває брови, чухаючи потилицю. – Точно…

- А моє ім’я ти…, - хочу сказати: «може, й забув», проте хлопець не дає завершити фразу.   

- Я також запам’ятав твоє ім’я, - промовляє він стриманим, серйозним тоном, і я здивовано здіймаю брови. - Дивися під ноги, - показує вперед. До пункту призначення залишилося якихось п’ять метрів. – Може, допомогти?

- Не треба, дякую, я сама, - заявляю з гордо піднятою головою. Отже, впізнав і ім’я пам’ятає! Нахаба! І жоден м’яз на обличчі не сіпнувся! Хоч би слово сказав, або вибачився за минуле… Гад!   

  Емоції, що утворюються в мені, вельми допомагають у зйомках наступної сцени. Навіть в роль входити не доводиться. Обурення й злість на Безсмертного так і сочаться крізь мене. Пропалюю його поглядом, от тільки шкода, що хлопець натягнув шолом, приховавши за ним свої очі - ніяких реакцій не прочитаєш. Через це іще більше розпалююся, і коли місце Тіма на мотоциклі займає Влад, я настільки реалістично відіграю роздратування, що ми знімаємо сцену нашої з ним суперечки з одного дубля. Режисер із захопленням вигукує: «Стоп! Знято!», після чого лунають аплодисменти знімальної групи. Вони трохи висмикують мене зі стану роздратування, я навіть дещо пом’якшуюся. Втім решту знімального дня намагаюсь триматися осторонь від Безсмертного, усіляко його уникаючи. Навіть вечірніх сцен вирішую дочекатись за столиком в ресторані, а не в гримвагені, в звичній для мене компанії дівчат гримерів, бо раптом туди навідається той безсовісний. Замовляю собі чай та лимонний чизкейк. Дуже люблю цитрусові, тож сподіваюся, десерт зможе трохи покращити мені настрій. Насолоджуюся його смаком та розмірковую, як бути далі. Розумію, - влаштовувати Безсмертному сцени – не варіант. Хлопець має такий байдужий вигляд, що навряд чи моя істерика якось на нього вплине. Та й, мабуть, він і не здогадується, наскільки боляче ранив мене тоді в школі, тож сумління його і не мучить. Зате є дещо, що може змусити мучитись – шкода про те, що раз і назавжди мене втратив!