Розділ 11. Варя

   Минає майже тиждень зйомок у павільйонах. Як висловлюються працівники кіноіндустрії, ми знімаємо «паровозом» усі сцени перших кількох серій, що відбуваються в одних і тих самих локаціях. Це робиться задля того, аби не витрачати щоразу купу часу на перестановку освітлювальної та знімальної техніки й апаратури. Набагато простіше перевдягнути акторів та переробити грим під відповідний день, прописаний в сценарії. Часом дивуюся, як гримери та костюмери не плутаються. Бо, уявіть собі, який може бути кіно-ляп, якщо актриса в одній і тій самій серії, до прикладу, виходитиме з ванної кімнати з мокрим волоссям, а в кухню заходитиме з сухим (воно що, висохло за десять секунд поки йшла коридором?)! Вже мовчу про костюм, не приведи Господи сплутати колір піжами - такий промах здатен помітити навіть найнеуважніший глядач. Проте від ляпів ніхто не застрахований,  вони бува трапляються і у всесвітньо відомому кінематографі.

   Тож, аби кінцевий продукт кіновиробництва вийшов максимально якісним, кожен сектор повинен працювати чітко й злагоджено, як один цілісний механізм. Саме тому наш гримерний та костюмерний цехи мають товстезні зошити, в яких занотовують, як виглядають персонажі в кожній окремій серії, кожного дня, кожної сцени. І саме тому мій грим рідко змінюється, бо в один день ми можемо знімати шматки різних серій. Макіяж мені зазвичай робить Іра молодша (руку іншого майстра буде видно), а зачіску – Іра старша. Макіяж найчастіше обмежується стрілочкою в поєднанні з натуральними тінями, що підкреслюють об’єм ока. А от зачіска має два варіанти – розпущене, випрямлене прасочкою волосся, або, знову ж таки, випрямлене волосся, але зібране у високий хвіст. Я вже настільки звикла до свого нового образу, що часом забуваюся, що насправді кучерява.

  А ще гримери пофарбували мені чорною фарбою вії, щоб під час зйомок ранкових сцен, коли я майже без макіяжу, очі виглядали більш виразними. Мені так дуже подобається. Дивно, що раніше сама не скумекала зробити цю процедуру, адже вона проста, а ефект від неї вражаючий, принаймні, на моїх рудих віях він саме такий.

  Весь минулий тиждень я провела в компанії своєї кіно-родини, але, попри це, ми не надто зблизилися. Мені здавалося, я – інтроверт, втім «мама» Лариса мене переплюнула, вона виявилася людиною, котра полюбляє більшість часу проводити наодинці з собою, пояснюючи, що так легше налаштуватись на зйомки. Не можу, не погодитись, бува, чужі сторонні розмови сильно відволікають та заважають готуватися до певної сцени. Але так відбувається не завжди, та й перерви між тими самими сценами бувають затяжними. Не будеш же всі три години сидіти в образі мовчки, ми ж не трилер знімаємо.

  Мій кіно-батько також виявився некомунікабельним. Вірніше, він комунікує, але тільки з чоловіками. З жінками ж спілкування зводиться до обговорення суто робочих моментів. Особисто зі мною Віталій Склянко милий лише на майданчику, в присутності знімальної групи, а за лаштунками ми майже не контактуємо. Чоловік поводиться так, ніби ми не знайомі. Це змушує мене затвердитись в думці, що заслужений артист все-таки трохи дивакуватий. Може, то зіркова хвороба, а може звичайна людська пиха? Точний діагноз я поки що не встановила. 

  Проте від нудьги мене рятують дівчата гримери. Ми з ними  познайомились ближче, здружились і тепер завжди маємо теми для обговорення. Так, наприклад, Іра старша розповіла, що має дочку школярку, і частенько ділиться різними кумедними епізодами з її шкільного життя. Слухаю ці історії й згадую школу. Виявляється, я ні краплі за нею не скучила.

  Іра молодша також дівчина не з мовчазних, завдяки цьому я дізналася, що вона вже заміжня, хоча всього на рік старша за мене. Півтора роки тому зустріла своє кохання, через пів року пара почала жити разом, а ще за рік поєдналася в шлюбі. Про свого чоловіка Іра може говорити годинами, бо безмежно його любить. І, судячи з розповідей дівчини, ці почуття цілком взаємні. Найкраще це підтверджує щаслива посмішка, якою Іринка щоранку зустрічає мене в гримерці. Таке світло в очах не підробиш та, мабуть, не зіграєш. Тихо радію за дівчину, адже не кожній людині щастить зустріти свою половинку, ще й в такому ранньому віці. Сподіваюся, я коли-небудь також знайду своє щастя.

  Проте сьогодні мені немає на що жалітись. Погода чудова – тепло, сонячно, на небі жодної хмаринки. А я в компанії кращої подруги сиджу на невеличкій літній терасі кошерного кафе, що розташоване поруч із синагогою. Власник цієї кав’ярні – добрий знайомий Міриного тата, хоча, судячи зі слів подруги, її тато знайомий ледве не з кожним євреєм області. Ще зі шкільних часів пам’ятаю, як дядя Давід періодично їздив у київську синагогу. Ні, він не набожний, просто усі зв’язки, як він казав,  налагоджуються саме тут. «Євреї – це одна велика сім’я», - так любить говорити Міра, - «Ми завжди готові підтримати одне одного». Вочевидь, дядя Давід також знайшов цю підтримку, бо збирається розширювати свій бізнес – відкриває в Києві магазин музичних товарів. Колись давно чоловік грав на скрипці, а тепер ними торгує.

  Роблю ковток ароматного чаю, заїдаючи його шматочком ніжного, в міру солодкого морквяного пирога. Ммм, кайф! Отак, якби не мала подруги єврейки, то, мабуть, ніколи б не побувала в цьому кафе та не скуштувала б їхнього фірмового десерту.

- Не знаю, шо має статись, щоб мені набрид цей пиріг, - коментує Міра, відправляючи до рота шматочок смаколика.

- Підтримую! – говорю з набитим ротом. Подруга зиркає на годинника. – В нас ще є час, - заспокоюю її. – Не поспішай.

  Сьогодні перший день, коли я встала не рано вранці, а нормально виспалася. А все тому, що сьогодні знімаємо на натурі, і в мене лише дві короткі сцени денні, а всі інші – вечірні. Тому роботу почну по обіді. Зйомки відбуватимуться біля відомого столичного ресторану, що розташований в двох станціях метро від синагоги.