Розділ 10. Тім

  Кіношні павільйони знаходяться на околиці міста, в якихось чигирях. Доводиться трохи проїхатись. Проте адміністратор знімальної групи запевняв, що я буду потрібен лише на «натурі» (так кіношники називають вуличні локації для зйомок). Сьогоднішній же приїзд у павільйони – це виняток, бо з мене хтось там має зняти мірки, аби підібрати костюм.

  Знімаю шолом та заходжу до приміщення, опиняючись у просторому холі, від якого розходяться три коридори – вправо, вліво та прямо. Той, що прямо – найбільший, я би навіть сказав, величезний, в кінці нього помічаю кілька дверей з одного й іншого боку. 

  Так, куди ж мені казали йти? Дістаю телефон, щоб переглянути повідомлення від адміністратора, але з лівого коридору раптом вибігає молода темноволоса дівчина з пензликами в руках, і навіть не поглянувши у мій бік, спішить в напрямку найбільшого коридору.

- Вибачте! - гукаю до неї. Дівчина сповільнює крок, але не зупиняється, лиш повертає до мене голову, здивовано здіймаючи брови. – Не підкажете, як знайти того, хто займається костюмами?

- Костюмерна там, - брюнетка вказує в напрямку коридору, з якого вибігла. – Другі двері направо. Табличку побачите, - обертається, знов прискорюючи крок.

- Дякую! - гукаю їй навздогін та неспішно звертаю наліво. Читаю таблички на дверях що зліва: «Акторська», «Грим», повертаю голову вправо, там перші двері - туалет, а на наступних висить заповітна табличка «Костюм». Підношу руку аби постукати, але раптом позаду мене відчиняються двері з надписом «Грим» і звідти виходить білявка років тридцяти п’яти. В її очах грають веселі вогники, а на вустах сяє усмішка.

- Вітаю, - звертається вона до мене та, ковзнувши поглядом по шолому, який тримаю в руках, додає. – Ви, напевне, наш новий дублер.

- Доброго дня, він самий, - підтверджую здогадку жінки.

- Я Іра, гример, - простягає мені руку.

- Тім, - тисну її.

- Ви до костюмерів? – продовжує весело всміхатись Іра. Ствердно киваю у відповідь. – Ходімте разом, мені також туди. Жінка штовхає двері. – Оксанко, Вікусю, хто тут є?! – гукає вона.

  З глибини рядів вішалок, суцільно завішаних різноманітним одягом, визирає пухкенька, привітної зовнішності жіночка. На вигляд їй років під п’ятдесят.

- Шо там, Ірусік? Викликають на майданчик?

- Ні, просто хотілося поділитись новиною та разом порадіти за нашу Варвару! – на обличчі Ірини з’являється змовницький вираз. Ясно, збираються пліткувати. Цікаво, я їм не заважатиму?

  Жіночка костюмер жваво реагує на слова колеги, але раптом її погляд зупиняється на мені.

- Ой! – зойкає вона.

- Добридень, - вітаюся, подумки закатуючи очі. Нарешті на мене звернули увагу. Чесно кажучи, почуваюся тут не на місці, хотілося б якомога швидше вирішити всі питання і змотатися нафіг.

  Жіночка розпливається в широкій усмішці.

- Ви, певне, наш дублер?! А я Оксана, костюмер, – не встигаю відповісти, бо вона продовжує. – Який же красунчик! Ви, часом, не актор?

- Ні, - фиркаю.

- А такий гарний! Які очі виразні! Ірочко, ти тільки поглянь! – поведінка жінки починає мене бентежити. Білявка підходить до Оксани і за її порадою зазирає мені в очі.

- Так, такий незвичний відтінок сірого, - підтверджує вона.

- Дякую, - тягну я, почуваючись максимально незручно. – Взагалі-то в мене мало часу. Я приїхав, аби…

- Так, так, знаю. Зараз все зробимо, - торохтить Оксана. Що за дивна звичка у неї не давати людині закінчити думку? – Як Вас звати, юначе?

- Тім, - бурчу під ніс.

- Можна я буду звати тебе Тімурчиком?

- Ні, - в моєму голосі звучать крижані ноти, тож жінка на мить сахається, але потім знов, як ні в чому не бувало, продовжує метушитись навколо мене.

– Гаразд, першим ділом, приміряємо те, що вже у нас є, а далі знімемо мірки. Маємо вдягати тебе в такий самий одяг, як головного героя, - пояснює, тягнучись до якихось вішалок.

  Я просто мовчки киваю. Очевидно, жінки зовсім не проти мого мовчання, бо їм є що сказати одна одній.

- Оксаночко, не повіриш, я щойно бачила з вікна гримерки, як по нашу Варвару приїхав якийсь чоловік з величезним букетом!

- Та ти шо! – костюмер сплескує в долоні. – Її чоловік? Шанувальник? Чи хлопець?

  Ох, блін, почалося! Не встиг потрапити за лаштунки кіно, як опинився в компанії головних пліткарів. Тяжко зітхаю. Проте жінки не звертають на мене уваги.

- Звідкіля мені знати! – каже Іра. – Здається, Варя казала, що вона вільна.

- Ой, як цікаво! А який він із себе той чоловік?

«Хей, жіночки!», - хочеться вигукнути мені, - «Може, нарешті візьметеся за діло?!»

  Оксана, немов би читає мої думки, знімає з вішалки мотоциклетну куртку, і, продовжуючи дивитись на співрозмовницю, звертається до мене:

- Поміряй, будь ласка, - простягає чорну шкіряну мотоциклетку. – Іруся, так шо, як він виглядав?