Розділ 8. Тім

  Прокидаюся пізно, бо вчора трохи засидівся. Добре, що в мене є більш відповідальний старший брат, котрий за необхідності завжди готовий підстрахувати на роботі. Ми обидва рідко вживаємо, бо майже завжди за кермом (ні за що не проміняю свій мотоцикл на скороминущий кайф від алкоголю), а додому повертаємось зазвичай разом. Але є між нами одна суттєва розбіжність – я люблю зранку досхочу повалятися в ліжку, Тоні ж, навпаки, незалежно від того, о котрій вкладається, завжди встає рано. Брат старший за мене всього на три роки, але я люблю підколювати його жартами про старість й про те, що літні люди потребують менше часу на сон, ніж молоді.

  Годинник показує одинадцяту ранку, проте мій організм відчуває цей час, як шосту. Сьогодні субота, короткий день на роботі, міг би не їхати, але хлопці мали доробити один крутий байк, і я хочу бути присутнім, коли по нього приїде власник. Люблю спостерігати за емоціями задоволених нашою роботою клієнтів.

  Підводжуся з ліжка, плетуся на кухню та першим ділом випиваю склянку води. Давно взяв собі таку звичку, бо помітив, що так організм швидше прокидається та якісніше запускає всі системи життєдіяльності. Це так само, як з мотоциклами – вони довше і краще служитимуть, якщо заливатимеш якісне, чисте пальне.

  Освіживши обличчя у ванній кімнаті, перевдягаюся у спортивний костюм, встромляю у вуха безпровідні навушники та виходжу з квартири. Мій наступний ранковий ритуал – турнічки. З переїздом до Києва в мене зовсім не залишилось часу для брейкінгу, тож я замінив його на воркаут. На щастя, поруч з моїм будинком є майданчик із турніками та іншими необхідними снарядами. Тому півгодинки на спорт зранку, чи ввечері я завжди можу знайти.

  Поки підтягуюся на перекладині, в навушниках вмикається пісня, кавер якої лунав ввечері у «Дикій качці». Подумки повертаюсь туди. Ох, і народу ж вчора напхалося в паб. Особливо на мене справила враження компанія студентів театрального вузу. Спостерігав за їхньою поведінкою і відчував себе відвідувачем зоопарку, котрий зупинився біля вольєру із мавпочками. Хлопці та дівчата поводилися настільки кумедно та галасливо, привертали до себе так багато загальної уваги, що якби навіть один парубчина з цієї компашки в якийсь момент не встав на стільця і не почав зачитувати на весь паб Шекспіра, я б все одно здогадався, що то за люди. Всміхаюся. Ото вже порода. Що взагалі спонукає людей хотіти поводитися таким чином? Перевтілюватись в когось іншого, приміряти на себе чужі життя? Особисто мені, настільки подобається моє власне життя і те, ким я є, що ніколи й не думав вдавати із себе когось іншого. Я – це завжди я, можете в цьому не сумніватись. Такий, який є, з усіма своїми достоїнствами та недоліками. А як комусь не подобаюся, то це їхні проблеми.

  Після короткого тренування повертаюсь додому, знову п’ю воду, приймаю душ, і лише після цього заварюю собі каву та снідаю. Роблю це дуже швидко, бо час не чекає.

  На роботу прибуваю о першій, за годину має приїхати клієнт по свій мотоцикл. Впевнений, Тоні все проконтролював, але не можу не провести свою власну експертизу на досконалість виконаної  майстрами роботи. Паркую свого коника біля входу та заходжу всередину. Клієнтський байк стоїть прямо посеред боксу, а от мого братика ніде не видно. Не поспішаю його шукати, а спершу гарненько роздивляюся з усіх боків транспортний засіб. Окрім деяких внутрішніх доробок, хлопці приладнали до нього нове вітрове скло, багажник та дорожні сумки.

- Що скажеш? – до мене приєднується Макс, наш авто слюсар. Він  тримає в руках ганчірку, якою починає полірувати паливний бак.

- Клас, як завжди! Отут ще трохи протри, - вказую на приладову панель. – Не в курсі, де Тоні?

- Він в офісі, пригощає кавою якихсь чуваків, - відповідає майстер, починаючи полірувати вказане мною місце.

  Плескаю його по плечу та прямую у офіс, роль якого виконує невеличке приміщення, обладнане в верхній частині ангару. Підіймаюся сходами, про всяк випадок стукаю     в двері і лише після цього тягну їх на себе. Хто його зна, що за чуваки до нас навідалися.

  Двері відчиняються і до мене звертаються одразу три чоловічі обличчя. Навпроти дверей, за столом, сидить Тоні, а перед ним – двоє незнайомців, принаймні, я їх бачу вперше.

- А ось і мій братик! – радісно промовляє Антоха. – Добре, що ти приїхав. Проходь, - підставляє для мене стілець, щоб присів коло нього. – Знайомся – Ігор, Сергій. А це мій молодший брат Тім. 

  Кидаю зацікавлений погляд на братика та всідаюся. Нові клієнти? Цікаво, що вони хочуть, і чому мій партнер не попередив завчасно про їхні відвідини? Все-таки добре, що я вирішив не прогулювати роботу.

- Наші гості – члени знімальної групи, - бадьоро повідомляє Тоні, змушуючи мене здивовано підняти брови. Неочікуваний поворот! Тепер маю ще більше питань. - Вони знімають кіно і звернулись до нас по допомогу. Звісно ж, я не зміг їм відмовити,  - братик розтягується в усмішці, а я мовчу, очікуючи продовження, бо поки що не розумію, на яку таку допомогу він підписався.

- Я – директор знімальної групи, - представляється молодший за віком чоловік на ім’я Сергій. - А Ігор – наш режисер, - вказує на свого супутника, моложавого на вигляд, проте сивого чоловіка. – В понеділок ми маємо розпочинати зйомки молодіжного серіалу, в якому головний герой пересувається містом на мотоциклі. Актор, котрий виконуватиме цю роль, не має навичок їзди…

- Треба його навчити? – насуплюю брови. Взагалі-то, для цього є спеціальні мото-школи.