Розділ 7. Варя

  Закінчується дипломна вистава, і всі полегшено видихають. Нарешті можна трохи розслабитись та відпочити. Викладачі задоволені, більшість з акторів-початківців, котрі перебували  на сцені, отримали високі оцінки. Тож в такій загально піднесеній атмосфері ми й вирушаємо святкувати завершення  навчального року.

- А ходімте у «Дику качку»! – пропонує Мишко Капустяний (він же виконавець ролі Ромео в сьогоднішньому спектаклі). Більшість підтримує його ідею.

  «Дика качка» - це новий величезний паб в центрі міста. Він відкрився нещодавно і заманює клієнтів приємними цінами та смачною кухнею. Я ще не бувала в цьому закладі, але чула чимало схвальних відгуків. Та й соціальні мережі на кожному кроці рясніють рекламою, в якій повідомляється, що у «Качці» щовечора грає жива музика. А що ще потрібно студентам? Звичайно ж, щоб було весело і щоб вартість пива була по кишені.

  Іще однією перевагою пабу для нас є його розташування. Вистава відбувалась на сцені театру, що знаходиться неподалік, тому можна пройтися пішки, а не ламати голову, як транспортувати нашу величезну компанію з одного місця в інше. Мої чоботи мають пласку підошву, тож я з легкістю долаю цю відносно невелику для Києва відстань. А от Міра трохи втомлюється на своїх підборах, тому першою залітає до пабу та плюхається на диван, обираючи для нас з нею найкомфортніші місця.

  Загалом, народу збирається чимало: більше половини моєї групи, кілька студентів з іншого акторського курсу та чоловік шість з режисерського факультету. Добре, що за останні три роки я звикла до великих та галасливих збіговищ, бо якби потрапила в таке оточення вперше, то, мабуть, не протрималась би й хвилини через хаос та какофонію голосів. В такій обстановці марно намагатися концентруватись на комусь конкретному, силячись розчути про що він говорить, бо можна здуріти. Тому я просто сиджу, пропускаючи всі звуки крізь себе, і весело посміхаюся, радіючи успішному завершенню чергового навчального року. Обводжу поглядом присутніх. Бачив би мій тато, в якій різношерстій компанії проводить час його донька, він би, напевно, сконав від шоку. Але добре, що тато цього не бачить. Саме тому я рідко викладаю щось у соцмережі. Не хочеться зайвий раз дратувати, як-то кажуть, менше знає, краще спить.

  Минає години зо дві, і я починаю розуміти, чому паб назвали «Дикою качкою». Думаю, це не тому, що в його меню є страви із качки, а тому, що через якийсь час клієнти стають схожими на тих самих диких качок. От, наприклад, наша компанія, - вона зараз нагадує справжнісіньку дику зграю. Мимоволі згадую перший курс, коли ми вчилися зображати із себе тварин та птахів. Ледь не прискаю зо сміху, бо мені було якось дістався пінгвін. В даний же момент голоси нашої зграї качок зливаються в одне суцільне майже нерозбірливе «га-га-га!», яке часом перекрикує навіть живу музику. 

  Я твереза, п’ю безалкогольне пиво. Цьому є дві причину. Першу ви уже знаєте – завтра мені на примірку костюмів та пробу гриму для зйомок, хочу нормально почуватися і гарно себе зарекомендувати. А друга причина – ніхто з одногрупників не здогадується, що в моєму келиху безалкогольне, тож не доводиться відповідати на зайві питання, що, до речі, вельми складно робити в такому шаленому гаморі, краще побережу голосові зв’язки. Проте я не жаліюся, бо, в цілому, атмосфера в нас весела та позитивна. Щоправда, до тих пір, доки поріг не переступає Дмитро, мій колишній.

- Блін, чого він приперся? – жаліюся Мірі на вухо.

- Чесно кажучи, я сподівалася, він усе зрозумів і більше тебе не діставатиме, - відказує та.

  Проте дуже смішно та символічно виходить. Приказка, якою сьогодні з Дмитром попрощалася Міра, зараз в прямому сенсі починає втілюватись в життя, - Діма намагається щось сказати присутнім, привітати, чи що, але ніхто його не чує. Хоча дівчата із паралелі, котрі сидять навпроти нас, вельми радіють появі відомого у вузьких колах відеооператора. Вони організовують йому місце коло себе та починають відверто з ним загравати та фліртувати, що, судячи з реакцій Діми, дуже йому лестить. На мене ж мій колишній не звертає жодної уваги. Цікаво, це така нова тактика, чи сталося диво і він прислухався до слів моєї кращої подруги? Хоча, яка різниця? Мене не переймає, що там собі надумав Дмитро. От тільки через його присутність настрій трохи псується, бо не можу нормально розслабитись. Врешті вирішую, що це знак і час збиратись додому. Пропоную Мірі залишитись, але вона не хоче, каже, що також втомилася, і намилюється повертатись додому зі мною.

  Викликаємо таксі, прощаємося з усіма та виходимо надвір. А тут, в порівнянні із шумом всередині, просто тиша. Аж вухам незвично. Досі відчуваю, як дзвенять барабанні перетинки від довготривалої звукової вібрації.

- Ох, кайф, - зітхаю, торкаючись пальцями скронь.  

- Нарешті тиша, - підтверджує Міра.

  Ми прямуємо з нею вгору провулком, бо «Дика качка» розташована в глухому куті, а зараз там нема вільного місця, щоб  розвернутись машині таксі. Через додаток у телефоні, спостерігаємо за місцезнаходженням нашого автомобіля. Він має бути на місці приблизно за дві хвилини.

  Насолоджуємося з подругою вечірньою прохолодою, мовчимо. Аж раптом відносну тишу прорізає різкий звук двигуна (навіть не одразу його ідентифікую, настільки несподівано він з’являється) і повз нас, немов кулі, пролітають по черзі одразу декілька мотоциклів. Я аж хапаюсь за подругу з пересердя. Ледь розрив серця не отримала.

- Хіба не можна ввечері їздити спокійніше?! – обурююся, щойно приходжу до тями.