Розділ 3. Варя

  Я ніколи не пратиму свій кроп-топ! Бо він тепер пахне НИМ!  Якби могла, то й не вмивалась би, хочеться якнайдовше відчувати на губах його смак! Смак мого першого в житті справжнього поцілунку! Та ще й з ким! Господи, якби іще зранку мені хтось сказав, що я цілуватимусь з Тімом Безсмертним, то я б лише пальцем покрутила коло скроні. Навіть в найсміливішій своїй фантазії не могла уявити подібного. Я ніколи ні на що не розраховувала, просто марила цим старшокласником, як фанатки марять недосяжними поп-ідолами, до яких їм ніколи не дотягнутись.

  Стою під під’їздом, намагаючись заспокоїти серцебиття та усвідомити, що поцілунок в таксі відбувся насправді. Необхідно взяти себе в руки перш ніж заходити до квартири, бо, не дай боже, тато щось запідозрить. Брешу я погано, тож краще, щоб ні в кого не виникало до мене питань.

  На першому поверсі, по дорозі до сходів, за ліфтом є ніша. Я ховаюся там та швиденько перевдягаюсь назад в шкільну форму. Потім дістаю з рюкзака дзеркальце та вологі серветки. Дивлюся на себе і немов бачу якусь іншу, незнайому мені людину. Помада все-таки змазалася й розтерлася навколо рота, видовище іще те. Але очі! Вони палають! Мені до вподоби мій новий вираз обличчя, він мене прикрашає.

  Змиваючи з обличчя все зайве, радію тому, що щастя в очах змити неможливо, впевнена, воно залишиться зі мною надовго. Та й губи, попри те, що стерла з них залишки помади, досі відчувають, як їх цілували. Ох, яким же п’янким був той поцілунок! І навіть змішаний зі смаком жуйки присмак пива не зміг його зіпсувати, а лиш навпаки, додав перчинки. Цікаво, а Тіму сподобалося цілуватись зі мною? Що як ні? Що як він зрозумів, що я недосвідчена у цій справі? Струшую головою, відганяючи негативні думки. Чому б тоді він питав, чи ми знову зустрінемось? Мені немає чого хвилюватись.

  Завершую змивати густо нафарбовану туш з вій, витрачаючи на це цілу купу серветок. Добре, що заздалегідь підготувалась та придбала вологі серветки для демакіяжу, вони просочені спеціальною олійкою, що чудово видаляє навіть стійку косметику. Звичайно ж, косметика не моя, а Мірина. Тато б мене вбив, якби я хоча б заїкнулась про червону помаду. Ну а мама, звичайно ж, не наважилась би йому перечити.

  Останній штрих – зібрати волосся в хвіст. Робити це не в домашніх умовах трохи складніше, але мотивація – річ фантастична. Тож за рекордний час я вже виглядаю майже точнісінько так, як ранком перед школою. Позираю у дзеркальце – не прикопаєшся.

  Вдома мене вже чекають. Наша помічниця по дому приготувала легку та здорову вечерю, порцію якої залишили мені. Я це передбачала, тож навмисне відмовлялася в ресторані від піци. Втім, попри це, апетиту в мене нема. Доводиться пхати в себе їжу через силу, бо не хочеться слухати лекцію про правильне харчування, яка може перерости в запитання про те, як минув вечір і де я була. Доїдаю шматок риби, приготованої на пару, та жменьку темного рису з салатом. Насправді, все дуже смачно, але смаку я не відчуваю, бо не можу концентруватись на тому, що потрапляє до рота. Там досі залишився смак поцілунку.

  Поївши та перевдягнувшись, йду в кімнату сестри, щоб провести з нею час перед сном. Моя поява дуже радує маму, яка за цілий день трохи втомилася. Але іще більше радіє Віруся, вона дуже любить коли я зазираю до неї. Тато як раз зачинився у кабінеті, а в мами нарешті з’являється трохи часу для себе, тож вона залишає нас з сестричкою удвох, а сама йде в ванну кімнату, де зазвичай проводить не менш ніж півгодини. Квартира в нас досить велика і простора, можна не хвилюватись, що хтось буде підслуховувати наші з Вірочкою розмови. Щоправда, зазвичай говорю я, а маленька мене уважно слухає, час від часу встромляючи трохи нерозбірливі коментарі. Впевнена, з часом сестричка навчиться балакати краще, головне – не форсувати подій. В інтернеті можна знайти чимало історій про те, як люди із ДЦП живуть нормальним, повноцінним життям, і я переконана, моїй Вірочці це також вдасться! Саме тому я завжди розмовляю з нею, як з рівною, ділюся цікавинками, що відбулися за день. От і сьогодні не терпиться поділитись. Вмощуюся поруч з сестрою на ліжко та на одному подиху випалюю  все, що пережила цього вечора, не впускаючи жодних подробиць. Мала спостерігає за мною з такою увагою та розумінням, ніби вона й справді, у свої шість з половиною років знає, як-то воно - цілуватися з хлопцем, в якого закохана до нестями. Я по кілька разів поспіль розповідаю одне і те ж саме, ніби знову і знову проживаючи ці приємні моменти. Вірочка стійко тримається, намагаючись бути гарною співрозмовницею, але врешті решт не витримує та засинає. Лежу ще хвилин п’ять поруч з нею, а тоді цілую в маківку, поправляю ковдру та йду до своєї кімнати.

  Настає ранок суботи і я відчуваю, що більше не можу чекати,  прагну поділитись вчорашньою пригодою з Мірою. Це не телефонна розмова, тому сподіваюся на зустріч. Проте подруга виявляється зайнята, вона має допомагати батькам. Тож мені доводиться весь день маятись, не знаючи, чим би себе відволікти від безкінечних думок про Тіма Безсмертного та наш з ним поцілунок. Не можу сконцентруватись на жодному занятті, читаю книгу і не розумію, про що там йде мова, дивлюся кіно, і замість героїв перед очима обличчя Тіма та пильний, пронизливий погляд його сірих, мов грозова хмара, очей. Я мрію якнайшвидше опинитися в школі та знову побачити хлопця, але час тягнеться надто повільно, буває, мені здається, що минула година, а насправді стрілка годинника перемістилася всього на п’ятнадцять хвилин. Добре, що хоч на завтра є плани, інакше б не витримала цих двох безкінечно довгих  вихідних днів.

  Завтра їдемо в театр з дідусем. До речі, його дружина, моя покійна бабуся, була актрисою, працювала у відомому київському театрі. Саме там вони з дідусем Володею і познайомилися, він був художником декорацій. 
  Бабуся Валя трагічно пішла з життя років десять тому через загострення виразки шлунку, яку вона, зі слів близьких, заробила на нервовому ґрунті. Я майже не пам’ятаю бабусю, але, судячи з фотографій, вона була справжньою красунею. Мама дуже схожа на неї – має такі ж самі блакитні очі та пряме, світле волосся. Щоправда, мама й чути нічого не хоче про театр, вона каже, що в неї на нього алергія. Сама не схотіла пов’язувати життя з творчістю, і сподівається, я також не стану цього робити. 
  Зазвичай, коли в колі сім’ї піднімається тема мого майбутнього, я відмовчуюся, даючи можливість батькам висловлювати свої сподівання щодо цього. Тато  щоразу пригадує, що ще з юності мав величезну мрію - народити двох синів і заснувати юридичну фірму «Руденко та сини». Він повторює це з разу в раз, немов платівку заїло, змушуючи мене відчувати провину за те, що ми з Вірочкою не виправдали  надій. Тож навіть якщо я виявлю бажання вступити на юридичне, не впевнена, що це якось виправить ситуацію й змінить той факт, що я дівчинка, а не хлопчик. Все-таки «Руденко і дочка» якось не дуже звучить.