Розділ 2. Тім

  Ю-ху! Ще трохи і свобода! Я стану вільним на всі сто відсотків! Вірніше, на дев’яносто дев’ять. Один відсоток, так тому й бути, залишу для навчання у вузі. Хоча і я, і вся моя родина, чудово знаємо, що вища освіта потрібна мені лише задля галочки, адже я давно визначився зі справою свого життя. Я горю тачками та мотоциклами, бо, можна сказати, виріс у гаражі. Ми з Тоні, моїм старшим братом, з дитинства ошивалися біля батька, він був крутезним механіком, а пізніше став займатись апгрейдом машин, відкривши свій власний автосервіс з тюнінгування, якому дав нехитру назву “Immortal”, переклавши на англійську своє прізвище – Безсмертний. Наразі татів сервіс має неабиякий попит серед автолюбителів не лише Київської області, а й всієї України, тож ми з братом маємо намір розширити сімейний бізнес та відкрити згодом, якщо пощастить, свій власний сервіс в столиці. Ух, вже дочекатися не можу, коли візьмуся за це діло! Аж руки чешуться!

  Але поки потрібно трошечки потерпіти та зосередитись на справах  більш насущних. От сьогодні, наприклад, маю  діло не менш хвилююче – в одному з місцевих клубів організовується чемп із брейк-дансу. Я в темі років з десяти, тож за цей час непогано наблатикавсь виробляти різноманітні викрутаси, а також став лідером команди “Racers crew”, яку сьогодні й очолюватиму на батлі.

  Навмисне не кажу нікому зі школи, чим займатимусь ввечері, бо не хочу, щоб до клубу набігли ліві люди. Я маю бути зосередженим на виступі, а не на дівчатах з паралелі, які щосили боряться за мою увагу. Звісно ж, я готовий їм її давати, та тільки не сьогодні. Мишка із десятого, що в моїй команді, також просив менше тріпатися на цю тему, тож, сподіваюся, все буде тіп-топ.    

  В клубі потихеньку збирається народ. Приємно бачити своїх дружбанів з інших команд. Проте сьогодні ми з ними суперники, тож хай не розраховують на піддавки по-дружбі. Я планую викластися на всі сто.

  Ми з моїми рейсерами заздалегідь замовили собі однакові футболки з принтами машин та мотоциклів, вплетеними в каліграфіті, які я малював власноруч. По суті, весь дизайн футболок я розробив сам, а фірма, що друкує, просто перенесла його на одяг. На мені футболка із зображенням червоного гоночного байка Дукаті. В Мишка – жовтий Шевроле Камаро, в інших трьох наших бі-боїв – також спортивні тачки. Кожен обрав машину під свій смак та характер. Так само, в кожного з нас є свої фішки у  танці. Мишко, наприклад, крутиться на голові, його рекорд – двадцять два оберти. Кидаю погляд на товариша, котрий саме натягує шапку, приховуючи під нею неслухняне темне волосся. Я ж поки що у бейсболці, але в процесі планую її скинути. Моєю фішкою в брейкингу є пауер мув (силові елементи), і я не втомлююся в них прокачуватись. От на сьогодні підготував пару новеньких трюків. Сподіваюсь, вони справлять враження на суддів. До речі, про них: в журі запрошено київську команду “No name crew”, на рахунку якої чимало перемог у всеукраїнських чемпах. Спостерігаю здалеку, як хлопці займають свої місця, – всього їх четверо і п’ята – дівчина. Всі її знають за псевдонімом Пташка. Пташка танцює переважно верхній брейк, але часом й трюкачить. Та, в будь-якому разі, пластиці цієї флай-дівчинки може позаздрити будь-хто.

  Ух! Потираю долоні, відчуваючи сплеск адреналіну в крові. Обожнюю це збуджуюче передчуття драйву!

  Народ потрошечки стягується, щільно заповнюючи приміщення клубу, через що стає злегка душно. Щойно встигаю подумки обуритись цим, як вмикаються кондиціонери. Всміхаюся, ставлячи уявний плюсик організаторам, котрі піклуються про комфорт глядачів та бі-боїв.

  Відходжу вбік, подалі від арени, яку розмістили по центру танцполу, всідаюся на вільного стільця, аби підтягнути шкарпетки та перев’язати шнурки. Схиляюся вниз головою і помічаю, як повз мене проходять три пари ніг, одні з яких належать Мишку. Взагалі-то, мій кореш по команді не любить, коли його так називають, бо він єврей і повне ім’я в нього не Михайло, а Міхаель. Проте я нічого не можу з собою вдіяти, «Міііша» звучить надто ніжно та слиняво. Перший час я чесно пробував називати товариша Мішею, але щораз почувався так, немов би я його мамочка. Тому забив і звертаюся тепер до Мишка так, як мені зручно.

  Три пари ніг, двоє з яких жіночі, прямують в напрямку арени. Здіймаю очі, скануючи поглядом супутниць мого товариша. Хм, зі спини не впізнаю цих дівчат: одна - брюнетка невеличкого зросту, з досить пишними формами, інша ж – трохи вища на зріст, але більш тендітна (такі мені до вподоби). Проте, в першу чергу, увагу привертає не фігура дівчини, а її розпущене волосся – кучеряве і яскраво-руде, неначе смолоскип. Ого! Оце вогник! Треба буде запитати Мишка, що то за мала. Хоча, іще подивимося, може вона страшна на лице. Збираюсь обійти арену, аби глянути на незнайомку з переднього боку, але лунає гонг та ведучий у мікрофон оголошує, що за кілька хвилин розпочнуться змагання. Повертаюся до реальності, нагадуючи собі, що я тут не заради дівчат, тому змінюю траєкторію руху та поспішно прямую до своїх пацанів з команди, котрим конче необхідно підняти бойовий дух перед виступом. До нас приєднується Мишко і ми всі разом завершуємо розминку.

  Ведучий закликає бі-боїв приготуватися та зайняти місця по периметру арени, що ми і робимо. Мимохіть обводжу поглядом публіку, помічаючи що руда та брюнетка сидять в перших рядах. Вогник (так я прозвав про себе руденьку) саме схилила голову вниз, закривши волоссям лице. Блін!

- Шо за малих ти привів? – вирішую поцікавитися в друга, котрий не полінився попіклуватись про класні місця для дівчат.

- Та то моя сестра з подругою, - відказує Мишко.