Розділ 1. Варя

  Мене завжди дратував мій колір волосся. Не розумію, чому в нашій родині саме мені судилося народитись рудою? Мама – білявка, тато – шатен, молодша сестра – русява, а я, блін, яскраво руда! «Ти пішла в діда», - так любить пояснювати феномен мама, завжди додаючи, - «просто його копія!», чим  остаточно мене добиває.

  Зрозумійте правильно, я маю найчудовішого у світі дідуся. Але покажіть мені хоч би одну чотирнадцятирічну дівчинку підлітка, якій би лестила схожість з пристаркуватим чоловіком! Мимоволі одразу ж згадую мем, що гуляє інтернетом – на світлині зморшкуватий, дебелий, суворого вигляду дядько, на якого нап’ялили біляву жіночу перуку, а вгорі надпис: «Я, коли мені кажуть, що я - татова копія».

- Варечко, твоє волосся – твоя головна родзинка, - втішає мама, спостерігаючи за тим, як я з півгодини стовбичу перед дзеркалом, намагаючись визначитись із зачіскою - зібрати в хвіст, чи  заплести косу, як того вимагає шкільний етикет. Окрім рудого кольору, моя шевелюра ще й кучерява, тож приборкати її –  задачка не із простих.  

- Шкода, що в школі не дозволяють носити бейсболку, - скиглю я.

- Сонечко, - мама гладить по маківці. – Якщо до повноліття ти не зміниш своєї думки, то я дозволю тобі перефарбуватись. Звісно, якщо татко не буде проти, - квапливо додає вона. Ще б пак! Тато в нас ще та поліція моралі. Він адвокат, має власну юридичну фірму, сам завжди виглядає стримано, по-діловому, і того ж  вимагає від нас. Крок вправо, крок вліво - розстріл на місці. Не уявляю, чи вдасться мені взагалі коли-небудь вислизнути з-під його деспотичного впливу. - Хоча, як на мене, нічого змінювати не потрібно. Ти – ідеальна, - завершує свою думку мама.

- Ага, якби ж-то й всі інші так само вважали, - тяжко зітхаю, пригадуючи насмішки й приколи однолітків на мою адресу. Руде волосся для них, мов червона ганчірка для бика, - варто  з’явитися в полі зору, як усі дикі зриваються з ланцюгів,  починаючи змагатись у вмінні вигадувати найбільш дотепні (за їхньою думкою) жарти. Чого я тільки не наслухалася за своє життя. Вже навіть не реагую на репліки типу: «твоя мама, часом, не лисиця?», «рижа із Парижу», «руда Руденко» і тому подібне. Ой, забула сказати, що якимсь дивом мама (руді родичі в нас по її лінії) вийшла заміж за чоловіка із прізвищем Руденко, тож всім охочим до жартів двічі пощастило, адже моє красномовне прізвище розкриває їм ще більше можливостей для польоту фантазій. 

  З сусідньої кімнати лунають нерозбірливі вигуки сестрички, змушуючи маму стурбовано озирнутись. Вона мимохіть торкається мого плеча та поспішає геть, лишаючи мене саму продовжувати нерівну боротьбу із волоссям.

  Вірочка з’явилася в нашій родині шість років тому. Я мріяла про молодшу сестричку, і день, коли вона народилася мав стати найщасливішим. Але трапилася біда – сестричка отримала травму під час пологів, а згодом лікарі поставили їй діагноз – ДЦП. Це стало ударом для всіх, особливо для мами. Вона замкнулася в собі, часто плакала.

  Гадаю, не треба пояснювати, що поява немовляти в сім’ї створює чимало клопотів, перетягуючи на себе максимум уваги батьків. Що вже казати про хвору дитину, потреби якої вдвічі більші. Зазвичай в таких випадках старші діти починають ревнувати маму з татом та недолюблювати малюка, який став причиною батьківської байдужості. Втім зі мною нічого подібного не сталося. Я обожнювала і обожнюю Вірусю. Мені завжди було байдуже на її вади, я полюбила її усім серцем з самого першого погляду, щойно торкнулася крихітної, немов лялькової, ручки.

  Віра – дуже кмітлива та весела дівчинка, я люблю проводити з нею час. Втім, сьогодні мені ніколи відволікатись на сестру. Надто важливий день, треба встигнути підготуватись.

  Скориставшись моментом, поки ніхто не бачить, дістаю з шафи заздалегідь підготований комплект змінного одягу – блакитні джинси «скіні» з високою посадкою та зелений кроп-топ, ховаю їх у рюкзак, радіючи, що речі займають небагато місця.

  Ми живемо у передмісті Києва, в містечку під назвою Буча, що розташоване поміж соснового лісу. Тут гарно та затишно. Я люблю рідне місто і з болем думаю про те, що колись доведеться з ним розлучитись, аби вирушити на навчання до вишу. Щоправда, часу підготуватись до цього моменту є вдосталь, бо я тільки-но закінчую  восьмий клас. Навчаюся в одній з кращих місцевих шкіл, за регламентом якої маю носити шкільну форму – клітчату спідницю та білу блузку (занудство). Добре, що хоча б взуття можна обирати на свій смак, бо, в протилежному випадку, мені сьогодні довелося б тягти із собою ще й кросівки (туфельки на каблучку висотою в три сантиметри якось не дуже пасували б до мого змінного одягу). 

  До школи мене завозить тато, хоча школа знаходиться всього в кількох автобусних зупинках від нашого дому, тож я цілком могла б дістатись туди сама навіть пішки. Перш ніж висадити, тато пильно сканує мене поглядом, і переконавшись, що його донька виглядає стримано та достойно, прощається та від’їжджає на роботу. Проводжаю поглядом його машину, замислюючись над тим, що він возить мене до школи не через надмірну турботу, а, скоріш, через бажання все контролювати. Взагалі, контроль – татове друге ім’я. Мабуть, тому вади в розвитку молодшої доньки стали для нього чималим ударом, - він не зміг цього проконтролювати. А тепер відіграється на мені. Добре, що хоча б сьогодні дозволив провести вечір в компанії друзів (щось у лісі здохло! Хоча ні, в цьому є моя заслуга – найвищі бали з більшості предметів). Зітхаю, розвертаюся та іду в напрямку головного входу у школу. Там на ґанку мене вже очікує моя краща подруга Міра.

  Повне ім’я Міри – Мір’ям. Вона з багатодітної єврейської сім’ї, має старшого брата і трьох маленьких сестер, тому її батькам, на відміну від моїх, ніколи слідкувати за кожним кроком доньки та контролювати її зовнішній вигляд.