Розділ 3.

Артем вже місяць стримував себе, аби не кинутися у вир з головою, наплювати на гордість і не поїхати до Соломії, тим більше, знаючи, де вона тепер живе…

Спочатку його стримував Ден, потім він сам намагався не думати про бісову дівку однак перебороти свої почуття не міг. 

Він вже місяць, як не вживав алкоголю! Більше того, Артем навіть нюхати собі заборонив спиртне і тримався доволі стійко рівно до того моменту, поки  Ден вкотре не потягнув його в клуб. 

В друга було день народження, ювілей. Тридцять років - то вам не булька з носа, один раз буває. З таким беззаперечним аргументом і потягнув він Артема до галасливої компанії.

Звісно, що крім свого колеги і товариша по сумісництву, Ден запросив ще двох симпатичних дівуль, з якими вони разом з Артемом познайомилися в Юлі на дні народженні.

Хотів розрадити змарнілого від смутку, друга, на якого було аж боляче дивитися. Ні, справа стосувалася зовсім не зовнішності. Артем виглядав, як нова копійка. Біла сорочка, з двома розщібнутими ґудзиками зверху, сині штани від брендового костюма, дорогий годинник на руці… Тільки в очах цілковита порожнеча з такими помітними відблисками розчарування…

Загалом, цього вечора Артем вкотре згрішив, потрапляючи у міцні лещата зеленого змія… Оступився, ковтаючи отруйно-пекучу рідину зовсім не думаючи про наслідки…

А вони були, однак не такі вже й невтішні.

Коли світ навколо Артема закружляв з неймовірною швидкістю, а ноги перестали слухати свого господаря, Ден вчасно спохватився. Викликав таксі і разом зі своїм бідовим товаришем відправився на квартиру. 

Про таке закінчення вечора Ден навіть уявити не міг і відчував себе винним перед Артемом.

Коли на екрані мобільного висвітився невідомий номер, хлопець без роздумів підняв слухавку і вже за звичкою відповів на дзвінок, що був адресований його товаришу.

- Особистий помічник Артема, чим можу допомогти?

- Що? Хто? - пролунало у відповідь. - Ден, ти? - пронизливий дівочий голос з нотами обурення здався Денису доволі знайомим.

- Я, що потрібно? 

- Не що, а хто. Дай слухавку Артему, треба поговорити.

- Соля, це ти? - щиро здивувався Денис поглядаючи на свого товариша, який лишень від однієї згадки її імені відкрив очі і затуманено подивився на друга.

- Я! Артема мені дай, будь ласка, - процідила крізь зуби.

Ден навіть не знав, що відповісти, бо глибоко сумнівався, що його товариш був здатен розмовляти. Трохи подумавши, він все ж таки вирішив діяти на власний розсуд…

- Тобі треба Артем, так? Ну то давай, приїжджай до нього на квартиру,  поговорите і, заодно, побачиш, в що перетворився мій друг через тебе! - на тому кінці дроту запала мовчанка.

- Назви адресу, - вже без звичного обурення відповіла дівчина, чим неабияк здивувала Дениса.

- Пиши, або запам'ятовуй….

****

Соломія вагалась, чи правильно вчиняє зриваючись серед ночі і вирушаючи до Артема додому однак серце підказувало, що треба їхати.

Їй не подобався обурений тон Дениса, в якому лунав пронизливий докір, але на душі чомусь, одразу стало тривожно. Вона ненавиділа такий стан, тому, для власного спокою вирішила поїхати до Артема.

Натиснувши на домофоні номер 44, Соломія підняла голову оцінюючи елітну новобудову. 

"Як тут взагалі можна жити?" Велике місто, в яке вона так відчайдушно рвалася з села здавалося їй справжньою в'язницею, а життя в бетонній вежі виглядало, мов справжня каторга.

Добре, що будинок її батька знаходився за містом, і крім, простору був доповнений чималою прилеглою територією і садом. В цьому випадку Соломії пощастило, тільки з сестрою не дуже…

Піднімаючись ліфтом на потрібний поверх всі сумніви, щодо Артема відпали самі по собі. Тепер вона була впевнена, що чинить правильно і більше не катувала себе непотрібними роздумами.

Соля натиснула на дзвінок і стала чекати поки Ден підійде до дверей і впустить її всередину. 

- Привіт, - широко відчиняючи двері промовив хлопець здивовано поглянувши на Соломію. - Не думав, що ти приїдеш, - зауважив Ден пропускаючи її у квартиру товариша.

- Де він? - запитала Соля поволі ступаючи по світлому кахлі просторого передпокою.

Квартира Артема її приємно здивувала. Світло-сірі тони, мінімум меблів, все сучасно і компактно.

- Он там, - вказав рукою на вітальню. - Спить.

- Що? - зупинилась Соломія обертаючись до Дениса, який поволі задкував до дверей.

- Він, спить бо перебрав. Через тебе, між іншим. Думаю, буде справедливо, якщо саме ти сьогодні залишишся з ним на ніч і ви нарешті виясните ваші стосунки.

- Я не можу залишитися з ним! В мене завтра пари! - підскочила Соломія помітивши криву усмішку Дениса.

Їй зовсім не подобалося, те що відбувалося в цю мить. 

- Завтра неділя, - влучно відмітив Ден торкаючись металевої дверної ручки. - А в мене сьогодні інші плани. Для надійності я зачиню вас на ключ. Не сумуйте, - кинув на прощання і прудко вискочив за двері лишаючи дівчину в чужій квартирі.

- Не смій! - кинулась до нього Соля проте двері гучно гримнули сповіщаючи, що тепер їй не втекти.

- Скотина… - вихопилось в неї. - Я тобі цього не подарую, навіть не сумнівайся… - сказала сама до себе і, прийнявши поразку, поволі попленталась у вітальню.

Вона навіть не підозрювала, яка весела нічка чекає на неї попереду…

- О Господи, - вихопилось в неї коли дівчина перетнула вітальню і побачила на дивані тіло Артема, яке видавало дивні звуки, схожі на рик дикого кабана. 

Він хропів. Голосно так і протяжно, що Соломія одразу зрозуміла — розмови сьогодні не вийде, тому чіпати його не стала.

Окинула прискіпливим поглядом навколишній простір і відмітивши, що не таке вже й погане життя у бетонній вежі, дівчина плавно перемістилась у спальню. 

Мінімаліз у квартирі зашкалював. Широке ліжко з двома тумбами біля нього, чорна плазма на стіні і висока шафа купе — це було все, що знаходилось у кімнаті. На вікнах — ролети, на підвіконні — зів'явший фікус.