30.

Вечір. Я сиділа на дивані, ноги схрещені, руки на колінах. В повітрі стояла затишна тиша, але всередині мене все кипіло - думки, страхи, сумніви. Я так і не звикла до того, що можу бути сама, але поруч із ним, і не втрачати себе.

Він увійшов. Повільно, без зайвих слів. Сів поруч, майже на відстані витягнутої руки. Ми дивилися один на одного, і ці кілька секунд мовчання здавалися нескінченними.

- Віка… - тихо промовив він. Його голос був спокійний, але я відчула під шкірою, що він напружений.

Я зробила глибокий вдих і сказала:

- Стас… мені потрібно поговорити.

Він кивнув, і я відчула, як тривога всередині мене трохи послаблюється.

- Я… я не знаю, як правильно… - почала я, плутаючись у словах. - Мені інколи здається, що я живу тільки твоїми очікуваннями. І це страшно. Я хочу бути собою, але боюся втратити тебе. Іноді мені здається, що між нами є щось більше… хімія, чи як там… але я боюся, що вона мене зламає.

Стас нахилився ближче. Його погляд був спокійний, але проникливий, він намагався зрозуміти кожне слово, кожен жест.

- Ти не зламаєшся, Віка, - промовив він тихо. - Я теж відчуваю цю хімію. І теж боюся. Бо я звик контролювати все, але тебе не можна контролювати. І я мушу навчитися приймати це.

Я нахилилася трохи вперед, серце билося швидко.

- І ти справді можеш прийняти, що я роблю свої вибори? - запитала я. - Що я можу працювати, рухатися, жити і не ставати твоєю «залежністю»?

Він замислився на мить. Потім взяв мою руку.

- Це складно. Мені не звично. Раніше я думав, що любов - це контроль, захист. Тепер розумію: справжня любов - це довіра. Ти повинна бути собою, Віка. І я маю довіряти тобі. Та не роби з мене якогось абюзера. 

Слова його лягали на моє серце як легка рука. Легко і трішки страшно одночасно.

Я відчувала, як напруга всередині мене розсіюється.

- І якщо я відчуваю щось сильне до тебе… і це лякає мене? - запитала я тихо.

- Тоді це нормально, - відповів він, не відводячи погляду. - Ми не можемо вибирати, що відчуваємо. Ми можемо тільки вибирати, як діяти з цими почуттями.

Я зітхнула, і на мить ми просто сиділи, тримаючи один одного поглядом. Немає крику, немає пафосу, немає потреби щось доводити. Лише тиша, в якій сховалася вся правда: страхи, бажання, хімія і повага одне до одного.

- Знаєш, я завжди боялася, що ти відчуваєш, що я слабка, - сказала я, піднімаю очі до його. - Але тепер розумію… сила не в тому, щоб ховати себе. Сила  у тому, щоб бути чесною.

Він стиснув мою руку сильніше, ніж раніше, але не жорстко.

- І я бачу твою силу, Віка. Ти доросла, самостійна, і ти поруч зі мною. І я більше не хочу, щоб ми були наче сковані між собою. Тепер ми двоє рівних.

Я відчула, як всередині мене щось відпустило. Ми не дали відповіді на всі питання. Ми не сказали «разом» або «люблю». Але ми зрозуміли одне одного. І цього було достатньо.

- Тиша теж може бути відповіддю, - тихо прошепотіла я.

- Так, - кивнув він. - І я хочу, щоб ми її відчували разом.

Ми ще хвилину мовчали. Потім він відсунувся трохи далі, залишивши простір, але не віддаляючись. Ми сиділи поруч, і вперше за довгий час відчули баланс: хімія не зламала нас, страх не переміг, і ми обоє були вільні всередині.