28.

Я прокинулася від легкого світла, що пробивалося крізь штори. Перший раз за кілька днів відчувала себе живою, а не просто тілом, яке існує. Руки тремтіли трохи менше, голова не оберталася від запаморочення. Таблетки, які я прийняла в момент паніки, вже почали діяти - не вирішили всіх проблем, але дали шанс на нормальне дихання.

Ліжко здавалося величезним. Я лежала, дивлячись у стелю, і думала про Стаса. Стас… Скільки в ньому всього, що я не можу зрозуміти. Його страхи, його контроль, його бажання тримати мене під захистом, навіть коли я не просила. А тепер, коли все сталося, я розуміла, що наші стосунки  не прості, що наша хімія була завжди частково небезпечною.

Я підвелася, пішла на кухню. На столі лежали документи, які я випадково знайшла кілька днів тому. Я переглянула їх знову. Мої думки кружляли навколо того, що він думав про мене, що він вірив у мене, навіть коли я сама сумнівалася. Це відчуття змушувало серце стискатися й одночасно хотіло сміятися від щастя та страху водночас.

Я сіла за комп’ютер, відкрила листи та почала відновлювати те, що зупинила кілька днів тому. Таблиці, документи, нотатки - все, що могло допомогти мені повернути контроль над власним життям. Але серце калатало щоразу, коли чула кроки Стаса по дому. Я знала: він поруч, він турбується, але тепер вже не за мої рішення, а просто… за мене.

Коли він нарешті увійшов у кімнату, я відчула хвилю страху і одночасно полегшення. Його обличчя було спокійне, але очі палали страхом і відчуттям провини за все, що сталося.

- Віка… - його голос тихий, трохи зламаний. - Ти добре?

- Так, - відповіла я, хоч сама ще не зовсім була впевнена. - Тобі не треба за мене хвилюватися.

Він підійшов ближче, але не торкнувся. Просто стояв, спостерігаючи. І в цій тиші ми обоє відчували більше, ніж могли сказати словами.

- Я… не знаю, що сказати після того всього, - він нарешті промовив, і я бачила, що слова важкі для нього. - Я боявся втратити тебе.

Мене пробрало. Я опустила голову, щоб приховати сльози. Вперше відчула, що сильна не тільки я, але і він, бо в його страху і тривозі була справжня сила.

- Стас… - тихо прошепотіла я. - Я сама мало що зрозуміла останні дні.

Він підійшов ще ближче, сідаючи на край ліжка поруч зі мною. Його рука ледь торкнулася моєї, як перевірка, що я тут.

- Я не хочу контролювати тебе, Віка, - сказав він, і в його голосі була щира вразливість. - Але я не можу терпіти думку, що з тобою щось сталося.

- Я знаю, - відповіла я. - Але… я мушу навчитися робити це сама.

Стас нахилився до мене, його обличчя було поруч з моїм, і я відчувала запах його парфуму, відчуття безпеки і одночасної небезпеки.

- Я хочу бути поруч, - тихо сказав він. - Але більше не можу тримати тебе у своїх руках, Віка.

Я закрила очі. Це було саме те, що я боялася і одночасно хотіла почути.

- Я відчуваю… - почала я, - що можу зробити кроки сама. І це страшно, але… добре.

Він провів рукою по моєму волоссю, затримавши пальці на потилиці. Не притискав, даючи простір. Я нахилилася до нього, ніби намагаючись знайти якусь опору.

- Ти сильна, - сказав він, і його голос знову тріпотів. - І ти маєш право на це.

Ми сиділи так довго, мовчки, слухаючи гірлянди на ялинці, які тихо потріскували. Це був перший раз, коли наша близькість не була контрольованою, а справжньою.

- Знаєш, - тихо сказала я, - іноді мені здається, що я більше боюся втратити тебе не через твою силу, а через твою слабкість.

Стас затих. Його очі дивилися глибоко, і я знала, що він думає про те ж саме - про страхи, провину, що він не може всього вберегти.

- Я не хочу, щоб ти страждала через мене, - нарешті прошепотів він. - І якщо я не можу бути поруч, ти мусиш робити це для себе.

- Я намагатимуся, - відповіла я, і на губах з’явилася посмішка. - Але це не означає, що мені не страшно.

- Страх - це нормально, - кивнув він. - Але ти не одна. Я поруч, хоч і не можу тебе тримати.

І вперше за довгий час ми обоє відчули, що це правильний крок - розлука, але поруч. Тиха, але необхідна, щоб ми зрозуміли, що любов - це не володіння, а довіра.