26.

Того вечора я намагалася поводитись нормально.
Настільки нормально, наскільки це взагалі було можливо після всього, що я дізналась.

Я складала речі. Повільно. Акуратно. Перекладала одну й ту саму футболку з місця на місце, хоча вона вже давно лежала рівно. Потім почистила зуби, довго дивилась на себе в дзеркало, намагаючись упіймати хоч якусь думку, але в голові було порожньо.

Наче мене вимкнули.

Я вже лягала, коли почула кроки в коридорі.
Не різкі. Не впевнені.
Так Стас ходив тільки тоді, коли сумнівався. Дивно та смішно про таке знати, але це чисто правда.

Він постукав. 

- Віко… ти не спиш?

- Ні.

Він зайшов і зачинив двері. Не дивився на мене одразу. Сів у крісло навпроти ліжка, зчепив пальці.

- Я подумав, - почав він, - що ти маєш право знати це від мене. Не з паперів. 

Я мовчала.
Я вже знала, що зараз почую. І все одно не була готова.

- Її звали Адель, - сказав він. - Вона була моєю нареченою. 

Ці слова не вдарили.
Вони просто… осіли десь усередині.

- Ми планували весілля. Не показне. Спокійне. Вона не любила зайвого шуму, - він на секунду усміхнувся, але ця усмішка одразу згасла. - Все було ідеально. Жили разом, раділи новому дню. Вона була моєю музою. Я не міг ні для без неї провести. Вона мені потрібна була. Відчути її запах, відчути її, відчути її присутність. Вона була моїм повітрям… Вона була моєю… - Я бачу як в очах його палає вогник їхнього кохання, але це лише згадка, а не реалі. - Але у той самий день зникла не тільки вона.

Я підвела на нього погляд.

- Мій архітектор. Провірений. Був… - тихо додав він. - Людина, яка знала всі об’єкти, всі домовленості, всі слабкі місця.

Він говорив рівно, майже як на допиті. Ніби тримав себе за горло, щоб не сказати зайвого. Але тут немає нічого зайвого.

- Його знайшли через два тижні. Мертвим.- складна пауза. - А Адель..  ні. Не знайшли. Але були ознаки, що вони були разом. Можливо. Я це вже не дізнаюсь… 

У кімнаті стало важко дихати.

- Поліція… - продовжив він. - Вони шукали. Довго. Потім - формально. Потім - майже ніяк. Версій було багато. Але жодної доведеної. Скільки їм не гавкай, але поки не покладеш гроші чи не покажеш зброю під піджаком вона навіть не піднімуть свою дупу з стільця. - Він закрив лице руками, а потім їх запустив в волосся. Це важко. Наче він знову це переживає. Я не перебивала. - Я думав, що впорався, - сказав він тихіше. - Що це в минулому. Але деякі речі не стають минулим. Вони просто чекають.

Він підвівся.

- Пробач, що не сказав раніше. Я… не хотів, щоб ти думала, що… 

Він не закінчив.
І не треба було.

Коли двері за ним зачинились, я ще довго сиділа, не рухаючись. А потім лягла й уткнулась обличчям у подушку.

Він думав про неї.
Думав увесь цей час. Можливо. Але сьогодні точно. Не просто пам’ятав.  Зберігав документи. Фото. Листи. Досі…

А я… Я була тут. У цьому домі. У його просторі. Під його захистом. У нас була хімія. Не до симпатія. Ми це знали, але не хотіли про це говорити. Не хотіли про це думати. Ми весь час слухали друг друга, захищали та довіряли. Йшли пліч о пліч. Ми були поряд, коли треба була допомога. Але коли ти розумієш, що хочеш щоб він був поряд, а тут він розглядає документи про неї. Згадує про неї. Впевнена, що згадує та сумує за її ароматом. 

Заміна.
Ось слово, яке з’явилось у голові й не хотіло зникати.

Я встала. Підійшла до тумбочки. Подивилась на таблетки.
Звичайні. Лікарські. Нічого страшного. Такі п’ють тисячі людей та навіть вони мені приписані. Висипала 6 таблеток. Ні, це багато. Я починаю закидати їх назад в баночку. 5 таблеток, тепер 4..

Він дивиться на мене - і бачить її?
А якщо одного дня я теж зникну - він знову складатиме папки?

Це дуже важко. Людина яку ти любив всім серцем, вона була твоїм життям - просто в один момент зникає. Це набагато гірше ніж розійтись навіть якщо у когось є почуття. Набагато. Ти не можеш подзвонити, написати, відчути та побачити цю людину. 

Думки почали накручуватись одна на одну, як клубок, який уже неможливо розплутати. 

Тут, через сльози я побачила, що таблетки зникли. Я їх не поклала назад к бутилку - вона стояла на столі. Але ж я пам’ятаю, що вона була в мене в руці і я сипала їх назад. 

Капля сльози падає на підлогу, але тут я бачу інші таблетки. Присідаю та бачи багато розсипаних під ногами. Швидко їх склала назад. От зараз не розумію, що я пила а що ні. Присівши на підлогу, складаючи таблетки, я почала міркувати. 

Так, вони схожі за пакуванням. Ті заспокійливі, а це.. а це обезболююче. Їх було набагато більше ніж зараз. А яка смертельна доза їх?

Тиша. Вага. Спокій.

Я навіть не рахувала. Все таки я їх випила.

***

Світло - надто яскраве.
Голос - чужий, але знайомий.

- Віко… чуєш мене? Віко, відкрий очі.

Я спробувала поворухнутись, але не вийшло.

- Чорт… - сказав хтось. - Тримайся, добре? Все буде добре.

Саша. Я впізнала його голос, навіть не бачачи обличчя.

- Стас… - прошепотіла я. - Не…

- Не говори, - різко, але злякано перебив він. - Він уже їде.

Я відчула, як мене підіймають, як холодне повітря торкається обличчя. Саша тримав мене міцно, але обережно, ніби боявся зламати.

- Ти не одна, - сказав він тихо, майже на вухо. - Чуєш? Ти не одна.

Останнє, що я почула,  як відчиняються вхідні двері.

І силует Стаса, який завмер в коридорі, не проходячи далі.
Занадто блідий та зляканий.