25.

Стас працював у себе в кабінеті зранку. Я знала це точно бо бачила, як він зайшов туди з ноутбуком і чашкою кави, коротко кивнув мені й зачинив двері. З того моменту дім ніби поділився навпіл: його простір і мій.

Я намагалась зайняти себе чимось простим. Читала, потім бездумно гортала сторінки в ноутбуці, кілька разів підіймалась і знову сідала. Відчуття, що я тут зайва, не полишало. Наче я гість, який затримався довше, ніж дозволено.

Через кілька годин я зрозуміла, що не бачила Стаса надто довго.
І що мені потрібно з ним поговорити.

Не про нас.
Про таблетки. Про лікаря. Про те, що мені знову гірше.

Я підійшла до дверей кабінету й уже підняла руку, щоб постукати, коли почула його голос — рівний, холодний, діловий. Він говорив з кимось по відеозв’язку. Я не хотіла підслуховувати, але слова самі прорізали тишу.

- Ні. Я не зміню рішення.
Тиша…
- Вона залишається тут. Під моєю відповідальністю.

Я відступила на крок.
Вона. Це була я.

Я повернулась, щоб піти, але саме в цей момент двері кабінету відчинились. Стас вийшов, не одразу помітивши мене.

- Ти щось хотіла? - запитав він.

- Так… - я ковтнула. - Ти не бачив мій телефон? Я, здається, залишила його десь тут.

Він нахмурився, на секунду замислився.

- Мабуть, у вітальні. Я проходив повз. - Його голос був спокійний. Занадто спокійний. Ніби все вже вирішено заздалегідь.

- Добре, дякую.

Телефон я знайшла швидко. Але відчуття тривоги не зникло. Навпаки - стало гострішим. Я повернулась у коридор і зупинилась біля дверей кабінету.

Я просто зайду на хвилину, - сказала собі.
Просто заберу папірець або ручку.

Двері були не зачинені.
Я зайшла.

Кабінет був таким, як і сам Стас: строгий, темний, продуманий до дрібниць. Великий стіл, книжкові шафи, папки з підписами. Все на своїх місцях. Все - під контролем.

Я не знала, що саме шукала.
Поки не побачила папку.

Вона лежала окремо від інших. Не в шафі. Не в ящику. На столі, трохи відсунута вбік. Товста. Зношена. З написом чорним маркером:

«АРХІВ»

Мені стало ніяково.
Це було неправильно.

Але щось усередині штовхнуло мене вперед.

Я відкрила папку.

Першими були документи. не дуже старі. Ксерокопії. Медичні довідки. Протоколи. Я не одразу зрозуміла, що саме читаю - слова зливалися, але деякі фрази різали очі.

«…дата зникнення…»
«…обставини не встановлені…»
«…тіло не знайдено…»

Я перегорнула сторінку.

Фотографія.

Молода жінка. Світле волосся. Спокійний погляд. Вона усміхалася в камеру так, ніби була впевнена в завтрашньому дні.

Під фото - Адель

Я не вимовлятиму його.
Бо воно не моє.

Далі були листи. Роздруківки електронних повідомлень. Його листи.
Я впізнала стиль одразу.

Коротко. Чітко. Без емоцій — але між рядків вони кричали.

«Я не встиг»
«Я мав бути поруч»
«Якби я не поїхав…»

Руки затремтіли.
Я опустилась у крісло.

Останній документ був поліцейським звітом. Я прочитала його двічі. Потім утретє.
І тільки тоді зрозуміла.

Він не врятував її. Не захистив. Не вберіг.

Я різко підняла голову, коли почула кроки в коридорі. Стас. Я не встигла нічого покласти назад. Папка залишилась відкрита. Фотографія - зверху. Він зупинився на порозі. Наші погляди зустрілися.

У його очах не було злості.  Не було подиву. Тільки втома. Глибока. Давня.

- Я не хотіла… - почала я, але голос зірвався. Він повільно зайшов у кабінет і зачинів двері.
Без різких рухів.

- Ти дізналась, - сказав тихо. Це було не питання.

- Чому ти не сказав? - прошепотіла я.

Він не відповів одразу. Підійшов до столу, обережно забрав папку, закрив її й відсунув убік. Наче боявся, що вона може ще когось поранити.

- Бо після цього, - нарешті сказав він, - люди перестають бачити в мені того, ким я маю бути.

Я дивилась на нього і вперше не бачила сили.
Тільки тріщини.

- Це через неї? - тихо спитала я. - Через те, що сталося з нею?

Він кивнув. Один раз.

- Я пообіцяв собі, що більше ніколи, - його голос був рівний, але пальці стиснулись. - Ніколи не дозволю собі бути осторонь. Ніколи не дам ситуації вийти з-під контролю. Ніколи не залишати без контролю те, що для мене все. Я залишив та втратив… і себе… і її… і все. 

Я повільно підвелась. Я досі не розуміє хто вона була для його. Але я бачила як йому тяжко про це говорити.

- І тому… я? - слова давались важко.

Він подивився на мене довго.
Занадто довго.

- Тому ти тут, - відповів він.

Між нами повисла тиша.
Тепер я знала.

Його контроль - не про владу.
Його страх - не про мене.

Але раптом мені стало по-справжньому страшно.

Бо якщо він не зміг уберегти тоді…
то що буде, коли я захочу піти? 

Бо якщо я буду нею…