24.

Я прокинулась не від будильника.
Мене розбудила тиша - надто правильна, надто рівна. Така буває тільки в великих будинках, де навіть звуки бояться порушити порядок.

Повернула голову до вікна. За склом - сніг. Чистий, білий, ідеальний. Як і все в цьому домі.
Я лежала ще кілька хвилин, намагаючись зрозуміти, як почуваюся. Тіло було важке, але не боліло. Голова - ясна, але порожня. Усередині - дивне відчуття, ніби мене обгорнули ковдрою турботи, але забули залишити отвір для повітря.

Я підвелась, повільно, без різких рухів.
Кімната була та сама - простора, світла, тиха. Не моя, але вже й не зовсім чужа.

Коли я вийшла в коридор, то одразу почула його голос.

Стас.

Він говорив по телефону - спокійно, рівно, так, як говорять люди, звиклі до того, що їх слухають.

- Ні, зустрічі скасовуємо. Усі.
Пауза.
- Я працюю з дому. Онлайн. Якщо щось термінове то  узгоджуєш зі мною.
Ще пауза.
- Це не обговорюється. - Я зупинилась на сходах.
Він стояв у вітальні, біля столу, з ноутбуком, чашкою кави й телефоном у руці. Домашній одяг, але постава та сама - зібрана, напружена. Він навіть удома виглядав так, ніби весь світ має підлаштовуватись під його графік.

- Все. Працюємо так, - коротко кинув і завершив дзвінок. Він помітив мене не одразу. А коли помітив - погляд змінився. Став м’якшим. Теплішим.

- Прокинулась? - спитав, ніби між іншим.

- Так.

Він підійшов ближче. Занадто близько. Не торкаючись, але я відчула його присутність так, ніби між нами не було повітря.

- Як ти? - запитав тихо.

- Нормально.

Він дивився довше, ніж треба.
Так дивляться, коли не вірять.

- Снідала?

- Ще ні.

- Добре. Зараз принесу щось легке.

Я хотіла сказати, що впораюсь сама. Справді хотіла. Але слова застрягли десь між думкою й горлом. Я просто кивнула.

Через кілька хвилин на столі вже стояв сніданок. Простий. Продуманий. Занадто правильний.

- Лікар казав, що тобі краще їсти регулярно, - додав він, ніби пояснюючи, чому все це.

Я сіла. Взяла виделку.
Він не сідав навпроти. Він залишився стояти. Спостерігати.

І ось тоді я вперше відчула це чітко.

Не турботу.
Контроль.

- Стас, - обережно почала я, - я можу сама вирішувати, коли мені їсти.

Він не розлютився. Не підвищив голос. Це було гірше.

- Я знаю, - спокійно відповів він. - Але поки що я хочу бути впевненим, що з тобою все добре.

Поки що.

Ці два слова зачепились за свідомість, як колючка.

- Я не хвора, - тихо сказала я.

- Ти була, - так само тихо відповів він. - І я не хочу, щоб це повторилось.

Я замовкла.
Бо формально - він мав рацію.
Але всередині щось стискалося.

Пізніше я помітила охорону біля дому. Машину, яка стояла надто довго. Повідомлення від нього з питанням, де я, хоча я навіть не виходила за ворота.

Він не забороняв.
Він просто вирішував.

Увечері ми сиділи в одній кімнаті. Він працював. Я читала. Між нами була тиша, наповнена напругою, яку ніхто не називав словами.

- Тобі щось потрібно? -не відриваючись від екрану, запитав він.

Я подивилась на нього.
На чоловіка, який був поруч.
Який врятував.
Який не відпускав.

- Так, - відповіла я. Він підняв очі.

- Простір, - сказала я тихо. 

Він завмер. Лише на мить. Але я це побачила.

- Я роблю це для тебе, я б не сказав що мій дім маленький - сказав він після паузи. 

Його дім не те що не маленький, а величезний. Але я зараз говорю не про дім та його квадрати.

- Я знаю, - відповіла я. - Але мені потрібно дихати.

Ми дивилися один на одного.
Без сварки. Без крику.
Але між нами щось тріснуло. 

Він не розумів мене. І не зрозуміє.

І я зрозуміла:
це не кінець.
Це тільки початок.