23.

Я вже тут дві неділі. Ми зі Стасом майже не спілкуємось. Він рано їде на роботу, поздно приїжджає і так завжди. Вель його особняк прикрашений до нового року. ВІн навіть на це не звернув увагу. Я мене вже дах їде, мені нудно. Та Більш всього мені не вистачає його уваги, ласки, турботи.

 В останні дні я почала себе гірше почувати, таблетки закінчились, які майже нереально знайти та почала погано їсти. Дивлюсь в зеркало - худа, бліда. Як таку взагалі можна полюбити? 

Я вирішила піти на перший поверх на включити головну ялинку, яка мешкала в коридорі біля сход. Та мені в голову прийшла ідея. Набрати Стасу.

***

Зараз дуже важливе засідання в цьому році. Сидять багато мерів, прокурорів та бізнесменів які знову щось хочуть від мене. Вони так нагрюмились щоб лякати мене чи що? Просто сидять і у кожного другого перекосило. Я вже забув план та мету нашої зустрічі. Почав дзвонити телефон, шум розмов. Але розмови затихли, але телефон ні. Й тільки тобі я зрозумів що це мені звонить Віка я швидко підняв трубку. 

-Стас…

-Все добре? - У її голосі було відчутно що щось не так.

- В принципі так. 

-Брешеш 

-Ну якщо тільки трішки. - Відчув її теплу посмішки через екран. - Я сумую та й скучно мені. 

-Тобі погано. - Я ж відчуваю що вона до останнього не говорить правду.

-Так. Приїдь додому скоріше. Будь ласка… 

-Котику, вже виїжджаю. - Підірвавшись, я швидко побіг на парковку. 

***

 Приїдь додому скоріше. Будь ласка… 

Ці слова крутилися в голові всю дорогу. Я їх прокручував, ніби вони могли змінити значення, але ні - кожного разу звучали однаково тихо і тривожно. Я їхав швидше, ніж дозволено, не звертаючи уваги на світлофори, на дзвінки, на все інше. У голові була тільки вона.

Будинок зустрів мене тишею. Надто тихо. Я навіть не зняв верхній одяг -  одразу пішов усередину, серце билося так, ніби я біг, а не їхав.

- Віка? - голос вийшов грубішим, ніж я хотів.

Вона стояла біля ялинки в коридорі. Світло гірлянд падало на її обличчя, робило її ще блідішою. І в той момент мене наче вдарили під дих.

Занадто худа. Занадто тиха. Занадто… не така, як має бути.

- Ти чого не сказала, що тобі так погано? - я підійшов ближче, повільно, ніби боявся її злякати.

- Я не хотіла… - вона знизала плечима. - Ти і так постійно зайнятий.

Це вдарило сильніше, ніж будь-які слова. Я обережно взяв її за руку. Холодна. Занадто холодна.

- Таблетки закінчились? - спитав тихо. Вона кивнула. Я стиснув щелепу. Злість накрила хвилею - не на неї. На себе.

- Ти їла сьогодні? - ще одне питання, ще один кивок… але занадто повільний.

Я не витримав. Притягнув її ближче, не обіймаючи повністю, просто тримаючи так, ніби відпущу  і вона розсиплеться.

- Ти не маєш так виглядати, - сказав хрипко. - Не маєш мовчати. Не зі мною.

Вона мовчала. Просто стояла, дивлячись кудись мені в груди. І це мовчання було гірше крику. Вона повільно підняла на мене очі. В них було все - втома, сум, щось тепле і небезпечне водночас.

- Мені просто… не вистачає тебе, - тихо сказала вона. Це було не зізнання. І не вимога. Це було факт.

Я провів рукою по її волоссю, затримався на потилиці. Не притискав. Даючи можливість відійти. Вона не відійшла.

- Я тут, - сказав я. - І нікуди більше не їду.

Ми так і стояли біля ялинки. Без обіцянок. Без слів “разом”. Але з тією дивною тишею, в якій було більше, ніж у будь-яких стосунках.

І я вперше за довгий час зрозумів: це і є та сама хімія. Коли ти не маєш права, але вже не можеш інакше.