21.

Я вже третю годину сиджу, поки три дорослих мужика другу годину вирішують, яким буде фасад і дизайн нового ЖК. У мене вже дах їде від їхніх голосів.

- Інтер’єр має бути схожим із дизайном.
- Та вони швидко той під’їзд засруть… Стасе, у вас є ще варіанти? - Дмитро показує документи, які вони вже довго мусолять.
- Аню, сходи до Віки в кабінет і подивись, - кажу я. Вона лише кивнула й побігла з переговорної. Я вже збирався дістати телефон і грати в ігри, але мене знову перебили.

- Стасе, тут Іван питає, що по прибудинковій території.

Знаєте, як чайник закипає, а його ще дуже довго не вимикають? От це я зараз. Я виходжу з кімнати, вже думаю шукати Анну, бо вона без телефону, але вона сама йде назустріч.

- Станіславе, ось те, що ви просили.

Я мовчки хотів забрати документи й піти, але вона мала інші плани.

- А ще… - її рука ковзнула по моєму плечі й потягнула мене за піджак ближче до себе.

Такого повороту я не очікував.

- Як ви дивитеся на те, щоб провести час разом після цих дурнів? - вона кивнула головою у бік дверей, де нас чекали троє бізнесменів.

Вона намагалася зробити голос сексуальним. Але це не спрацювало. Принаймні - на мене. Я різко відійшов і сухо сказав:

- З тобою ми це ще обговоримо.

І тут мене потягнуло повернути голову праворуч. Там стояла Віка - під руку з Сашею. Вона нічого не сказала, лише дуже повільно попрямувала коридором. Я проводжав її поглядом.

Але вона не звернула до свого кабінету. Вона пішла в інший бік - туди, де був кабінет Олександра.

М-м, чудово. Тобто вона на роботі. Хоча я їй чітко сказав сидіти вдома. Вона бачила сцену з Анною. І, якогось біса, була з Сашею.

Я мовчки повернувся до чоловіків, поклав папери на стіл і знову почав слухати цей шансон.

- Щось не так? Я щось не так зробила? - Анна нахилилась до мене ще ближче, стоячи позаду.

- Потрапила до мене в компанію, - прошипів я собі під ніс. - Чоловіки, я все розумію, але четверту годину я тут сидіти не збираюсь. Ви або зараз даєте відповідь, або я нічого підписувати не буду.

Дмитро одразу заметушився, порився в документах і простягнув мені ті, які я просив - для ескізів і проєкту.

- Дякую, пізніше зв’яжемось.

Анна зібрала документи й повернулася на своє робоче місце. Я - на своє.

Я не міг усидіти на одному місці. Навіщо вона приїхала й навіть не попередила? Могла написати - я б сам її забрав. Чому він?

- Анна, Віка є? - кажу я в робочий телефон.
- Ні.
-Не бреши, Ань. Я бачу по камерах, що вона в Саші. Поклич її до мене.

Вона важко зітхнула й поклала слухавку.

Віку довго чекати не довелося. Вона зайшла разом із Сашею. Знову він.

Я відчув, як у голову поволі піднімається щось гаряче, холодне й гостре водночас. Не розумію, чому в мене така реакція, коли біля неї з’являється якийсь чоловік.

Її втомлене тіло сіло навпроти мене - знову ж таки, з його допомогою.

- Вийди, - сказав я сухо.

У мені миттєво спалахнула недовіра, майже агресія - саме до нього.

- Але ж…
- Я сказав - вийди, - перебив я, не даючи йому договорити.

Хай мовчить. І без нього в мене голова квадратна.

Віка бігала поглядом то на нього, то на мене. Турбується за свого хлопчика, щоб я йому нічого не зробив? Як це… мило.

- Що ти тут робиш? - продовжив я. - Я не раз казав: або робота онлайн, або тут - під моїм наглядом. Якщо щось треба з офісу - я привезу. Що було незрозумілого?

Кладу телефон у внутрішню кишеню, щоб потім не забути.

- Я захотіла приїхати… тут попрацювати. - Її голос був слабший, ніж раніше.

- Чому я нічого не знаю про твій візит?
- Я не хотіла тебе відволікати. Я знаю, що ти зараз працюєш удвічі більше через мене. Тому попросила Сашу мене привезти. Та й… я була вдома сама. Мені стало нудно.

Я дивлюся їй в очі й ловлю себе на думці, що віддав би все, аби бачити їх частіше.

- Через скільки він приїхав? Через дві години? - Вона мовчки кивнула. Стискую щелепи. - Серйозно?! Чим він був зайнятий? Він сидів у кабінеті й грав у ігри. Навіть якщо я зайнятий, я був би у тебе за п’ять хвилин. Мені байдуже - робота почекає. Всі почекають.

Я підвівся й підійшов до неї. Простягнув руку - вона не одразу зрозуміла, чого я хочу.

- Я казав, щоб ти не була сама вдома.

Вона підвелася, кивнувши.

- А та… Аріна чи Аліна, як її там,  не може за тобою слідкувати і не чує моїх прохань щодо твоєї роботи.

Її очі бігали по моєму обличчю, ніби шукали відповідь. Вона була налякана? Чи просто не розуміла, що відбувається?

- І що тепер? Посадиш під домашній арешт? - у її погляді з’явилася та сама іскра.

Я підняв руку, провів по її шиї, по потилиці й притягнув ближче до себе. Ледь торкнувся губами її маківки і прошепотів:

- Так. Але в моєму домі.