19.

Я давно не біг так швидко.
Не пам’ятаю, коли востаннє в мене так гупало серце - не від злості, а від страху. Чистого, тваринного, липкого страху.

Кравець ішов попереду, абсолютно спокійний, навіть трохи насмішкуватий.
Наче не він хвилину тому холодним рівним тоном сказав мені:

«Якщо ти хочеш її побачити живою - рухайся.»

Тоді світ перед очима звузився.
Я не думаю, я просто дію.
Схопив його за комір, притиснув до стіни так, що він навіть не моргнув. Тільки посміхнувся - і ця посмішка мене добила. Але мене відтянули, я навіть нічого йому не встиг сказати.

У коридорі лікарні пахло антисептиком, страхом і… винною тишею. Моєю тишею.

Медсестра сказала, що Віка в реанімації.
"Стан стабільно важкий."

Я сів й вперся руками в коліна.
Повітря не вистачало.
Думки били, як молот:

Як я це пропустив?
Чому я дозволяв собі кричати?
Чому я не побачив кров одразу? Чому? Чому…

Я, бляха, ніби осліп останнім часом.

Лев щось говорив телефоном, тихо.
Спокійно.
Мене його спокій тригерив до білого каління. Скоріше я тут відкинусь ніж дочекаюсь лікаря.

Як можна бути спокійним, коли...
Він вийшов. Кравець. З реанімації.

Тоді світ перед очима звузився.
Я не думаю, я просто дію.
Схопив його за комір, притиснув до стіни так, що він навіть не моргнув. Тільки посміхнувся - і ця посмішка мене добила.

- Що з нею? - мій голос зірвався на хрип, але мене відтягнули.

Він витримав паузу, таку довгу, що я ледь не кинувся знову на нього з кулаками.

- Все з нею добре, - нарешті сказав Кравець. Це «добре» пролунало так, ніби він щойно оголосив погоду на завтра.

- Ти сказав… -Мовив Лев, мої кулаки стискались самі. - Ти сказав, що вона може не..

- Я знаю, що я сказав, - перебив він. - Я це зробив, щоб ти швидше приїхав. Я знаю який ти зайнятий, щоб реагувати на щось слабше за ультиматум.

У мене біля скронь зашуміло.
Я не довіряв собі настільки, щоб говорити.

Саша став між нами, легка рука на моєму плечі:

- Не зараз. Головне, що з нею все добре.

Кравець додав:

-Я зробив максимум. Вона стабільна. Кров втрачена, нервове виснаження серйозне, але загрози нема.
Тепер ти можеш піти до неї.

***

Я підійшов до дверей.
Мені здавалось, що ручка під пальцями зараз розплавиться - настільки я напружений.

Я вдихнув.
Видихнув.
І зайшов.

Віка лежала на ліжку, бліда, спокійна, з усім цим лікарняним обладнанням навколо. Монітор рівно відстукував її серцебиття.

Я підійшов ближче.

Мені здавалось, що я бачу вперше - по-справжньому бачу - цю дівчину, яка весь час була поруч, а я… я поводивсь так, ніби вона мені щось винна.

Я підняв її долоню.
Ту саму, перев’язану.
Ту, кров якої я пропустив.

- Вік… - вийшло тільки шепотом.

Все, що я хотів їй сказати, не влазило в жодні слова. Ні в одне речення.

Я дивився на її обличчя й думав про те, що якби щось пішло не так - я б себе не пробачив.

Ніколи.

Вона ворухнулася ледь-ледь. Дихання стало глибшим. Я сів поруч і схопив її руку обома долонями, ніби боявся, що вона зникне.

- Я тут, - сказав я тихо. - нікуди більше не дінусь.

І вперше за довгий час це була правда.