18.

Її пальці здригнулися, тіло хитнулося - і в наступну секунду вона вже падала.
Все зникло  звук, повітря, думки.
Мій мозок встиг лише одну команду:

“Піймай її.”

Але я був надто далеко.

Саша кинувся вперед першим - різко, так, як ще ніколи не рухався. Встиг підхопити її за плечі, поклав на підлогу так обережно, наче боявся доторкнутися й нашкодити ще більше.

-Віка! - голос хриплий, надламаний. - Гей-гей, чуєш? Очі відкрий!

Кров з її руки тепер текла цілим потоком, ніби все те, що вона стримувала тижнями  і в емоціях, і у ранах - тепер вирвалось назовні.

Я стояв наче кам'яний.
Немов мені хтось вирвав груди й залишив тільки порожнечу.

Лев же навпаки - підскочив, нахилився до Саші:

- Руку! Тисни вище, швидше! Вона зараз втратить свідомість на довго!

Саша притис бинт, але той миттєво просякнув червоним.

Я підійшов нарешті. Коліна підкошувались, дихання… дихання не було.
Я став навколішки навпроти, дивлячись на її обличчя - бліде, неприродно спокійне.

- Віка… - вирвалося у мене. Тихо. Майже без звуку.

Вона не реагувала. Тільки тоді я помітив, як сильно тремтять мої руки.

- Викликаю швидку! - гаркнув Лев, уже діставши телефон. - Тримайте її рівно, голову не закидайте!

Саша все робив точно, мов медик.
Я… тільки дивився.
Ні, не дивився - провалювався у безодню, яка виросла з її мовчання.

Вона впала через мене.
Через мої крики.
Мої вчинки.
Мою сліпоту.

- Чого ти стоїш, як дурень?! - Різко кинув Саша на мене. - Робити щось почни! - Побачивши мій погляд, який нічого про себе не говорив, він одразу забрав свої слова назад. - Краще посиди.

Слова вдарили в мене, мов лопата по голові. Я не впізнаю себе. Я завжди рішучий та ніколи задню не давав. А зараз я не я.

Лев уже сидів поруч з нею на підлозі, тримаючи її за руку, шукаючи пульс.

- Є. Але слабкий, - буркнув він. - Слабший, ніж хвилину тому.

Але я все одно присів поруч.

- Відкрий очі… будь ласка. - прошепотів я. 

Коли останній раз я казав “будь ласка”?
Перед ким? Я взагалі хоч раз просив когось так?

Лев раптом різко підняв голову:

- Ще одна втрата тиску - і все. Її крововтрата вже критична.- Я його вже давно знаю та його голос вперше тремтів.

Дзвінок у двері.
Гучний, різкий.

Швидка.

Саша рвонув відчиняти.
Я підняв Віку на руки без зайвих слів.
Її голова впала мені на плече, волосся торкнулося щоки.

Мене це вбило сильніше, ніж усе сказане. Відчувати її непритомне тіло у себе в руках.

Поки лікарі працювали, квартира наповнилася білим шумом - голоси, швидкі кроки, команди:

- Тиск падає.
- Пульс нестабільний.
- Готуйте носилку.

Я стояв осторонь, затиснувши кулак так сильно, що нігті проколювали шкіру. Саша стояв поруч мене, його рука була у мене на плечі. Я відчув як пустота трішки наповнилась світлом. Але картина яка була у нас перед очима знову все згасила.

***

Коли її забрали, в квартирі повисла глуха тиша.
Тиша, яка нищила.

Лев стояв біля дверей. Саша - біля розкиданих документів.
Я - посередині.

Шторм у грудях наростав.
А потім Лев, не відводячи погляду, вимовив:

- Це твоя робота. - Я підняв голову. - Ти її ламав місяцями. А сьогодні - добив. Сподіваюсь, ти це усвідомив.

-Зараз тебе ще не вистачало. - Сівши на диван, закрив обличчя руками. Саша мовчав, але його погляд був холодніший за ніж. Я вдихнув, але повітря не зайшло до кінця. Горло стислося.

-Я… я поїду до неї. - Власний голос звучав чужим.

- Ти нікуди не поїдеш, - перебив Лев.  - Поки я не закінчу те, за чим прийшов.

Я глянув на нього.
Тільки тепер помітив — його телефон у руці світиться вхідним дзвінком.

На екрані — “Віка”.

Лев і Саша одночасно перевели погляди на мене.
А у мене по спині пробіг холод.

Телефон дзвонив.
Довго.
Надривно.

Лев натиснув “прийняти”.

— Алло? …Хто це?
— …

Його обличчя змінилося.
Очі звузились.
Плечі напружилися.

— Повтори.
— …
— Що ти зробив?!

Саша підступив ближче. Я — теж.

Лев дивився перед собою, ніби крізь стіни.

— Стас…
— Що він сказав? — моє серце вже билося в горлі. Лев підняв погляд.

І його слова впали, як крижаний ніж:

— Він сказав, що якщо ти хочеш побачити Віку живою — ти знаєш, куди їхати.