17.

Відчиняючи двері в її квартиру, я одразу відчув запах - металевий, різкий. Кров.
Погляд впав на темні краплі, які тягнулись від коридору до спальні рівною, майже акуратною лінією.
Ніяких слідів боротьби. Ніяких перевернутих меблів.
Від цього ставало тільки гірше.

Перед тим, як торкнутися дверної ручки, я дістав пістолет з-під піджака. Рука сама стала тверда, холодна.
Одним рухом рвонув двері на себе - і завмер.

Віка спала. Спокійно. Наче дитина.
А Лев Рудич, схрестивши руки, сидів на стільці біля її ліжка.
Він дивився на неї так, ніби сторожував. Але тепер його погляд впився в мене.

- Ти чого шуміш? Вона спить, між іншим, - його голос був тихим, навіть м’яким. Від цього мене вигнуло всередині.
Чого це він так піклується про Віку? 

- Руки. - сказав я, не підвищуючи голос.
Вона спала, але моє звернення було звичним, командним.

Лев повільно піднявся, підняв руки догори, закотив очі:

- До тебе, бачу, дійсно довго доходить.

- Вийшов.

І він… послухався. Спокійно. Без зайвих слів.
Перед тим, як зачинити двері, я ще раз подивився на Віку.
Вона дихала рівно, солодко.
У грудях щось потепліло - на мить.
Поки я не побачив перев’язану руку, крізь бинт якої просочувалась свіжо-рожева пляма.

«В моїх руках був скляний стакан, який вже летить в стіну праворуч від Вікторії. Скло сетить по всьому кабінеті. Її біла рубашка вже червона на правому рукаві.» 

Тепло в мені зникло так само швидко, як зітхає полум’я свічки у протязі.

Лев розвалився на дивані так, ніби це його квартира.
Я сів навпроти, поклав пістолет на журнальний столик - так, щоб він бачив.

Я почав першим:

- Чия кров? - кивнув на краплі.

- Її, - він навіть усміхнувся. Ледь. Його це… тішить? Очі в мене запалали - іскра, що на межі переростання у вогонь. - Вона так мене злякалась, що напружила руку  і знову відкрилась кровотеча.
Я їй перемотав. Бо, — він кивнув на сліди, — не хотів, щоб так усе загадила.

У мене всередині відбувалося щось важке, темне.
Я хотів розірвати його. Вбити.
І водночас розумів: він… реально нічого їй не зробив.
Саме тому це злить ще більше.

У квартиру зайшов Саша. Він зупинився, зчитуючі атмосферу.

- Які документи тобі треба? - різко вкинув він.

- Ти знаєш, - Лев навіть не глянув на нього.

 Ні.

- Ти мав їх передати. Як тебе просили. Ти цього не зробив.- Він уважно дивився на мене.

- Це я їх не передав, - раптом сказав Саша. Я підняв брову. - Я їх більше нікуди не віддам. Це нікого не має стосуватись. - Саша почав ходити поглядом по квартирі, але голос у нього став твердішим. - Ми домовлялись про співпрацю. Нормальну… Та коли я чую, що ти ставився до Вікторії як до сміття. Вибач, але тут гра закінчилась.

-Стас, як завжди, пропускає все між своїх вух. -
Голос. Жіночий. Втомлений.

Ми всі різко обернулись.

Віка стояла у дверях.
Шорти, футболка. Ніякого бинта.
Рука висіла вздовж тіла розслабленою.
І з пальців… капала кров.

Вона підійшла ближче й кинула на стіл ті самі документи.

- Ти був правий, - сказала вона Леву. - Вони були у мене. - Вона видихнула. - Ще ти був правий, з приводу того, що я тут нікому не потрібна. Я більше не бачу сенсу працювати в цій грьобаній компанії, якщо не клієнти, а начальник ставиться до своїх як до ганчірок.
Там усе, що тобі треба. - Акцентувала вона на паперах. Я хотів щось сказати, але вона вже дивилася тільки на мене.

Крапля крові впала на підлогу.
Гучний, майже хлесткий звук у моїх вухах.

- Те, що я побачила… - вона говорила тихо, але впевнено. - Дало мені зрозуміти: я тут просто механізм. Робот. Ніхто не думає, що у мене є почуття. Емоції.

Крапля впала.
Ще одна.

— Я по горло ситa всім цим лайном. Я пахала. До останнього. І за що? За неповагу, яка не влазить ні в які рамки. За байдужість до мене і моїх проблем. Хоча це бути не мої проблеми, доречі. - Її очі зустрілись з моїми.

Кров капала все швидше.
Стіл, підлога, її бліді пальці.
Але вона навіть не дивилась на руку — тільки на мене.

-Я… я вже не можу. -Її голос зірвався.
Звук крапель заповнив тишу. - Я стільки всього витримала… Я хотіла… намагалася… Але мене… просто… не цінують.

Очі закрились.
По щоці стікла одна-єдина сльоза.

Остання крапля впала на підлогу.

А за нею — вона.