16.

Після роботи я викликала таксі. Найдешевше, звичайно. Не через гроші, а через бажання бути непомітною. Машина приїхала за хвилину: старенька «Шкода», з тріщиною на лобовому і запахом старим всередині.

Я назвала адресу, і водій мовчки рушив.

Коли ми в’їжджали в місто, телефон ожив у кишені. Я вимкнула режим зранку як тільки приїхала в офіс - дурна, поспішила. Повідомлення сипались одне за одним: друзі, колеги, сусідка… але не Стас.
Жодного від нього. Знову…

А потім - незнайомий номер.
Повідомлення було коротким:
“Далеко не біжи.”

Я відчула, як холод пробіг по спині. Мене ще ніхто не встиг побачити, ніхто не знає, що я тут… окрім авіакомпанії, таксиста і людей в офісі.
Я поглянула у дзеркало. Водій дивився на дорогу, не на мене. Але серце чомусь упало.

Спокійно, Віко. Це може бути випадковість. Спам. Номер помилився…

Але за хвилину прийшло друге.

“Перев’язка погана. Зроби нормально.”

Я різко вдихнула.
Ніхто в Україні ще не бачив моєї руки.
Ніхто, крім однієї людини - того клієнта, що сьогодні знову кричав на мене сьогодні. Він вже був у нас, але в Італії. Він постійно був недовольний. Але він чомусь приїхав на Україну, щоб зі мною узгодити новий проект.  Він міг це зробити зі Стасом в Італії. 

А я ж… втекла саме від нього теж. І від його погроз. Я голові почались по колу лунати його погрози, які Стас проігнорував. 

Доречі, сьогодні все було нормально. Я вже забула по ту ситуацію.

Таксі зупинилось біля мого будинку. Дворік тихий, мокрий після дощу.
Я вийшла, розплатилась, зробила два кроки до під’їзду, піднявшись на мій поверх - і побачила на дверях маленький папірець, затиснутий під скотчем.

Я не хотіла торкатись, але все ж зняла.

На аркуші був напис одним рядком - чорним маркером, рівним почерком:

“Ти правда думала, що кордон тебе врятує?”

Я завмерла. У грудях стисло так, ніби хтось поставив коліно прямо на легені.

Я не знала, що страшніше:
те, що він мене знайшов з іншою метаю…
чи те, що Стас досі не написав ні слова. 

Двері квартири зачинилися за мною тихо, майже ніжно. Я зняла куртку, поставила валізу, скинула взуття. Усе було так знайомо: стіл маленький у коридорі, килимок, дзеркало.
Занадто знайомо.

Тиша різала вуха.
Я пішла на кухню, увімкнула світло - і зрозуміла, що зробила помилку.

На моєму стільці сидів він.

Той клієнт. Лев Рудич.

Темна куртка, звичний холодний погляд, спокій, якого нормальна людина не має в подібних ситуаціях.

- Нарешті, - сказав він тихим, майже втомленим голосом. - Я думав, ти довше ховатимешся.

Я застигла.
Він не підходив близько. Не тиснув. Він просто сидів, як удома.

- Як… як ти… - я задихнулась.

- Віка, - він звертався до мене так, ніби ми знайомі роками. - Ти ж розумієш, що втекти не вийде. Не цього разу. Я про це тобі казав.

Я повільно відступила до дверей - інстинкт. Він ледве нахилив голову. Всі в голові почало плутатися.

-Не раджу. Я не з тих, хто бігає за жінками по коридорах. У нас буде розмова. І ти мені потрібна живою.

Його спокій був страшніший, ніж крик.

***

Квартира потемніла - він вимкнув світло. Лише маленька настільна лампа в кімнаті горіла, кидаючи плями світла на стіни.

Мене прив’язали до стільця. Не грубо, але так, щоб я не втекла. Руки боліли, перев’язка промокала, кров знову проступала крізь бинт.

Він ходив по кімнаті повільно, немов обираючи слова.

- Давай почнемо з простого. - Він зупинився переді мною. - Де Стас сховав документи?

Я підняла очі.
Документи.
Звичайно. Через них усе почалося.

- Які? Я не знаю…

- Ні, - він різко нахилився до мене. - Ти знаєш. Він тобі довіряв більше, ніж іншим. Або хотів довіряти.

Його пальці стисли підлокітник мого стільця.
Не мою руку - але цього було достатньо, щоб я зрозуміла: часу мало.

-Ти думаєш, що він тебе захистить? - глухо запитав він. - Він навіть не помітив, що зробив з твоєю рукою.

Я здригнулась. Я знала. Я знала що він мене не захистить. 

- Я бачив його тоді, Віко, - додав він. - Він кричав. Ти тікала. А я чекав моменту. І ось він.

Я відчула паніку. Повітря бракувало. Тиху та повільну паніку, яку я можу приборкати. Він це помітив, але не зупинився.

- Давай так: ти мені все кажеш - і ми закінчуємо. Мені не потрібне твоє життя. Мені потрібен Стас.

- Я не знаю, де документи… - прошепотіла я.

Він вдарив кулаком по стіні поруч.
Стіна затріщала.

- Досить брехати.

***

У Римі вже була глибока ніч.
Я сидів у своєму кабінеті, але вперше за багато днів - не кричав. Я просто не міг.
Було ніби холодно всередині. Порожньо.

-Ти точно нічого не знаєш? -  питав я Сашу втретє.

- Я тобі вже казав, - Саша сухо відповів. - Віка вдома. Я бачив квиток. Але… щось не так.

- Що саме? - Мої очі здригнулися. Саша довго мовчав, потім поставив перед мною телефон.

-Рудич цікавився її адресою. Занадто активно. Й сьогодні він був в офісі. - Я підвівся так різко, що стілець впав на підлогу.

- Ти мені мав сказати це одразу.

- Я тільки дізнався. Стас… куди ти?

- В Україну.

- Без підготовки?
- Я і так запізнився.

У голосі не було злості. Це лякало ще більше.
Там був той самий холод, який буває у людини, що втратила контроль — і тепер готовий йти до кінця.

***

 Стискав телефон так, що пальці біліли.
І саме в цей момент телефон загорівся.

Віка - входящий дзвінок.

Серце провалилось.