29 Світлана

До тями я прийшла ще автомобілі. Але це мені мало чим допомогло. Мене нудило, проте рот був запханий чимось, від чого ставало лише гірше. Я навіть не відразу звернула увагу на зв'язані руки, потім почала сіпатись. Та на мене ніхто не звертав увагу.
Фактично мене викрали другий раз за пару днів! І цього разу мені було страшно.
З автомобіля мене переносять в якесь приміщення. Несуть як мішок з картоплею, тож бачу я переважно підлогу. А потім мене вносять в номер. Кидають на ліжко, і до мене схиляється Ярослав.
- Я вийму ганчірку з твого красивого ротика, якщо не будеш кричати, - каже він. - Я поки не хочу, щоб ти вдавилась власною блювотою.
Я активно киваю. Вийми. Я мовчатиму. Чесне слово. Просто хочеться зробити ковток повітря нормально.
Він витягує кляп. І я кілька секунд зображаю викинуту на берег рибу. Як же добре!
- От і будемо вважати, що у тебе є мізки, - чоловік відходить від мене. - Полежиш тихенько, поки заявиться твій хахаль.
- А потім ви нас вб'єте? - голос мене погано слухається.
- Його вб’ю, - киває цей жорстокий античний бог. - А тебе - ні. Ти ж не хочеш помирати?
- Вам це так не минеться. Мій батько…
- А на Женьку я бачу, ти ставки не робиш, - перебиває з якоюсь вдоволеною посмішкою мене чоловік. - Мізки в тебе є, лялю. Роби все, щоб вони залишались в голові.
Я мовчу. Чому я не вірю в Євгена? Бо я для нього просто випадковість. Хіба не тому я й пішла сьогодні? Бо справді розумію значно більше, аніж всі думають.
- Тебе не шукають, - продовжив Скирба. - Твої друзі були занадто заклопотані, щоб помітити що ти зникла. Але я про всяк випадок прихопив їх з собою, щоб ти не робила дурниць.
- Знову шантаж?
- Так, лялю. А тепер сиди і молись, щоб Євген проявив шляхетність і прийшов тебе рятувати.
Після цього він залишає номер. Я трішки шокована. Бо очікувала, що він поквапиться наругатись над моїм зв'язаним тілом. А він просто пішов.
Треба придумати як втекти. Розв'язати руки і вислизнути через балкон! Я ж вже робила це не раз. А зараз на кону моє життя! Тим більше що ніхто навіть не знає, що я зникла. Ніхто окрім Євгена, для якого я нічого не значу.
Саме б зараз заплакати. Закотити істерику. Впасти в паніку. Проте несподівано чітко усвідомлюю - я спокійна. Дивно так.
Спроби звільнитись на жаль ні до чого не привели. Мені не вдалось знайти бодай щось, що можна було приспособити для розрізування мотузок, окрім графина на столику. Але графин ще треба було дістати і якось розбити. А шуміти мені було страшно.
От і дивилась на нього уявляючи як той сам розлітається на друзки.
Потім таки примудрилась зачепити графин ногами. Але він просто впав на підлогу, і навіть не подумав тріснути.
Отож залишилось лише чекати. До того була якась діяльність, яка додавала мені сил. А тепер взагалі здавалось що час розтягнувся в суцільну безкінечність. Я перебрала своє життя по піщинках.
Дурепа. Всі ці мої нелогічні вчинки, видумане кохання до Олега, безумства які я робила, що привернути його увагу. Фальшива дружба з Маринкою, для якої я нічого не варта мажорка. Зараз відчувався лише сором за це. Як і за спроби догодити мамі. Я ніби проспала двадцять років свого життя, споглядаючи дешевий серіал про селебритіс. І тільки останні два дні почала жити. І це моє нове життя виявилось таким коротким.
За вікнами стало темніше. Стало очевидно, що день добігає кінця. Хотілось в туалет. їсти і пити. Рук я вже давно не відчувала. Ноги теж затерпли. Як не намагалась вмоститись зручніше.
Нарешті двері відчинились. На порозі був незнайомий мені бандит.
- Відпочила? - незлісно запитав він.
- Авжеж ні! - я обурилась.
- Я думав ти заснула.
- Припини розмовляти зі мною так, наче ми приятелі! - мене брало роздратування. Викрали мене, звязали і поводяться так ніби все ок.
- У Ярослава на тебе великі плани, тому не хочу псувати про себе враження, - заявив цей покидьок. - Може я буду наступим за ним.
- Та пішов ти!
Але він авжеж не пішов. Замість того легко підняв мене і за звичкою закинув на плече.
- Куди ти мене несеш? - я трішки злякалась. Якщо для реалізації Ярославових планів - то не треба. Покладіть на місце. Я не так вже і погано там лежала. І руки отерплі мене влаштовують. І ліжко. І без туалету я ще прекрасно обійдусь!
- Побачиш, - відповів бандит. - Кричати не раджу - поверх повністю порожній.
Втім ніс не довго. Всього лиш трішки далі по коридору. Там виявився конференц-зал. Де мене і згрузили на стілець. Я озираюсь. За столом сидить дуже задоволений Ярослав. Поруч з ним ще пара мурляків.
- Де мої друзі? - питаю я.
- Трахаються десь в номері, - знизує плечима Скирба. - Я ж їм не нянька.
- Він іде, - каже дивлячись на телефон один з охоронців.
- От бачиш, лялю, а ти мені брехала, що він не прийде, - каже з посмішкою Ярослав.
І відразу стає зрозуміло хто йде. Мутант. Євген. В пастку. Добровільно. По мене. Моє серце робить декілька кульбітів. Я сама ж не вірила в те, що Женя прийде за мною. А він… Чорт, це так приємно, що на очі навертаються сльози!
За мить двері відчиняються і в кімнаті стає тісно. Бо туди заходить мій рятівник. Гора м'язів і чистий тестостерон.
- Приніс? - питає у нього Скирба.
- Ярику, я на ідіота схожий? - Євген побіжно окидає поглядом кімнату. - Диск в тайнику. Адресу і пароль зараз повідомлю. Якраз після того, як ви розв'яжете і відпустите Свєту.
- Ти ж все одно звідси не вийдеш, навіщо тобі баба? - хмикає Ярослав. - А після того, як ти стечеш кров'ю, я її знову спіймаю.
- Що буде після мене не хвилює, - Євген теж криво усміхається. Ніби не його смерть обговорюють тут. - Відпускай малу. І покінчимо з цим.
- Ну добре, - Ярослав виймає ніж. І направляється до мене.
- Стривайте! - я не можу з цим погодитись. - Женю ти справді такий придурок?
- Свєта! Мовчи, ради бога! - він гримає на мене.
- Та якого біса ти на мене кричиш? Ти мені не чоловік!
- Яка сімейна ідилія, - Ярослав підходить ближче і чиркає ножем по мотузках. В руки впивається біль. Так що аж сльози з очей бризнули.
- Я нікуди не піду! - шмигаючи носом заявляю я. - Ви не можете його вбити.
- Можу! Та сиди і дивись, мені начхати! - Скирба починає сердитись.
- Свєта! Забирайся звідси! - наказує Євген.
- Без тебе не можу!
- Виведіть її звідси нахрін! - він звертається до охоронців.
Але Ярослав робить ледь помітний заперечуюючий жест головою. Розумію. що мене звідси не випустять. Не дотисне їх Євген.
- Кажи адресу, - Ярослав звертається до мутанта.
- Французький бульвар, 24, - несподівано погоджується той. Він вирішив не рятувати мене? Чи що? - Свєта, на підлогу! - я видресувана, тому корюсь миттєво, падаючи зі стільця. В стрімкому кидку Євген збиває з ніг Ярослава. Кімната наповнюється тупотом ніг і димом. Чутно кілька пострілів, а потім настає нетривала тиша.
- Всім залишатись на місцях! - гарчить чийсь голос.
В кімнаті повно спецпризначенців. Я озираюсь в пошуках Євгена. Він сидить верхи на Ярославу, притиснувши ножа до шиї бандита.
- З вами все гаразд? - мене підіймає молодик в балаклаві.
- Здається, - киваю. Невже ось це і все? Таке полегшення. На грані з істерикою. Мене виводять з конференц-залу. І я вже не бачу, що там відбувається.