27 Світлана

Нам привозять їжу. Мутант не хоче відсвічувати, тому до хвіртки в паркані, якій оточує імпровізований дворик я іду сама. Сусіди поруч розклали мангал, кампанія з пятьох чоловік розмістилась за пластиковим столиком, заставленим пляшками з пивом. Їх веселощі здаються мені такими ірраціональними. Я ж хапаю у кур'єра пакунок з піцою і ледве стримую в собі бажання тікати.
- Гей, красунечко! - лунає від столика. - Іди до нас!
- Ні, дякую, - я хитаю головою, але зазивальник не дуже тверезий і настирний.
Автоматично озираюсь в пошуках свого захисника. Якось вже звикла, що він з'являється непомітно і рятує мою дупу. З неприємностей, які сам же і створив.
І Євген правді виходить.
- Хлопці, ми тільки заселились, - каже він спокійно. - Втомились з дороги.
- Ви що спати будете? - дивується той самий базіка. - Агов, ви ж на море приїхали! Вдома відпочивати будете!
І простягає Євгену пляшку пива. Мутант зітхає. Я чекаю, що він ввімкне свою загрозливість. Але чоловік мене дивує. Він знизує плечима, і бере пляшку до рук.
- І то правда, - усміхається до мене, притягує до себе. Лиш рука на моїй спині трішки напружена. Ніби Євген хоче подати знак. А сам каже: - Люба ти ж не проти якщо я вип'ю? Розслабимось з дороги?
- А тобі аби напитись! - бурчу я.
- Ходіть сюди! - нас вже кличуть. Дві дівчини і троє хлопців. Можна сказати мої однолітки. Веселі, обгорілі, трішки п'яні.
Час в компанії летить непомітно. Я жую свою піцу, але мені підсовують шматок м'яса. І втриматись від його фантастичного аромату неможливо.
Женя на відміну від мене абсолютно розслаблений. Їсть, п'є, жартує. Виглядає все та ніби ми пара. Зла я і любитель випити він.
Сусіди виносять гітару. І музика з колонки змінюється на бриньчання струн. У блондинистого музиканта непогані вокальні дані. Він грає якісь не хитрі пісні, дівчата підспівують.
Я відчуваю себе вирваною з контексту нотою. Навіть Євгену весело. І тільки я трясусь. Все таке чужорідне. Не моє. Моє оточення так не гуляло. Звісно я знала, що наші студенти вибирались в походи і на відпочинок. Але моя сім'я мені таких забав не дозволяла.
А ще мене дратує, що дівчата заглядаються на Женю. Манить він їх як магнітом своєю горою м'язів без краплі жиру, очима, блакитними, світлими і такими незвичними, віком - він виглядає набагато дорослішим за хлопців, харизмою врешті решт!
Євген іноді зиркає на смартфон. Потім підводиться і тягне мене у квартиру. Нарешті. Помічаю, що він злегка похитується.
- Набрався! - гарчу вже цілком натурально. Ну як так можна? На нас полюють якісь бандити, а він пиячить тут.
- Все в порядку, мила! - трішки голосніше ніж треба заявляє мій супутник. І лізе цілуватись.
Так і заходимо у свої апартаменти. І там Євген мене відпускає. Цілком твердою ходою йде до раковини, наливає води в склянку.
- Розумничка, - хвале мене. - Лягай спати.
- А ти? - я замість того щоб заспокоїтись нервую. А раптом він поклав око на котрусь з дівок? Як тут заснеш?
- А я маю дочекатись поки ці галасуни заснуть, і спробувати розв'язати нашу проблему.
- Ти .. мене з собою не візьмеш?
- Це небезпечно, - Євген повертається до мене. І обхоплює мою талію руками. Лапищі здорові. Я супроти нього - як стеблинка. Зламає ненароком і не помітить. Але він поводиться дуже ніжно. - А я хочу повернути тебе до друзів цілою і неушкодженою.
- Дякую, - сил злитись вже немає. Просто виплескується увесь той розпач, що їв мене цілий день. І я тягнусь до свого мутанта з поцілунком. Все одно компанія під вікнами розходитись нікуди не збирається. І час у нас ще є.
А секс з Євгеном - напевно найкраще що було в моєму житті. Не бачу сенсу відмовляти в цьому собі ще раз. Хай знають ті малолітки - сьогодні цей чоловік тільки мій. 
Кохатись на ліжку значно зручніше, а ніж на сидінні автомобіля. У мене з того випадку здається побільшало синців на ребрах. Інша річ - м’яка перина. Тут і пестощі сприймаються інакше.
Потім я засинаю. А коли прокидаюсь від сонячних променів поруч нікого немає. Розвіявся мій принц як нічний туман.
А вказівок що мені робити він не дав. У мене навіть телефону немає, щоб зайняти себе чимось. Нудно. Іду в душ. Повертаюсь, знаходжу чайник, навіть каву в банці. Розчинну, не таку до якої я звикла. Але роблю собі трохи напою, і роздумую, що буде далі.
Невже мене не шукають? Минуло вже дві ночі з того часу, як я зникла. Маринка була зобов'язана повідомити моїм батькам. Інакше що вона за подруга така?
А отже вже мав піднятись переполох. Отже, я можу просто з'явитися в поліцію. Навіть без документів. Просто сказати чия я дочка. І все нарешті закінчиться. Тато в усьому розбереться. Він зуміє захистити мене. І думає цілком спроможний арештувати того Ярослава, та вирішити проблеми мутанта.
Ну от Євген мені ще подякує!
Сповнена рішучості я виходжу на вулицю. Знайти відділок поліції справа не складна. Навіть без гуглу.
А потім я повідомляю хто я і мене просять зачекати.
Хвилини в очікуванні тягнуться довго. Спостерігаю як відлічує час стрілка настінного годинника. Хвилин через п'ятнадцять мене запрошують до кабінету, де молодик у формі розпочинає детальний допит. Я не знаю, що можна йому повідомити, а що ні. Та і відверто сказати - а що я власне знаю? Тільки те, що мене і Євгена хтось переслідує.
- Ви скажіть - мій батько мене вже шукає? - питаю я найголовніше. Про те як буду пояснювати мамі свої витівки я зараз намагаюсь не думати. Аби швидше покінчити з формальностями і дочекатись поки мене передадуть… А кому власне? Думаю тато когось пришле.
- Авжеж вас розшукують, - киває хлопець. - Але ми маємо зробити зараз запит в паспортний сервіс, щоб підтвердити вашу особу. У вас же немає жодних документів, це ускладнює справу.
- А батьку зателефонувати я можу?
- Звісно! - він простягає свій телефон. Я тушуюсь.
- Я не пам'ятаю номер.
- Дуже прикро. Подумаємо, чим вам можна допомогти.
- Дякую.
Мене залишають в кабінеті саму. Знову нудно. Книжки в шафі не привертають цікавість, стіни пофарбовані в нейтральний тон, на столі якісь папірці. Теж не цікаво. Розминаю ноги, потім знову сідаю.
Напевно Євген вже повернувся у квартиру. А мене немає. Що він подумав? Треба було б йому хоч записку залишити. Але то нічого. Це навіть добре, що я пішла ось так, не прощаючись. Ніби уникнула чогось принизливого.
А потім двері відчиняються. І на порозі стоїть Ярослав. Лощений такий, красивий, наче щойно з яхти зійшов на берег, де його відірвали від спекотної вечірки.
- Так, це вона, - киває полісмену.
- Я не піду з ним! - озираюсь на вікно. Але те в ґратах. Чорт! я вже готова стільчиками в них кидатись. Але розумію - не прорвусь. І мутанта зі мною немає.
- Забирайте її, - розпоряджається коп. І рве папірці в які перед цим вносив мої дані.
- Ви ж працівник правопорядку! - намагаюсь звернутись до його совісті. - А він - бандит!
Коп мовчить.
- Мій батько вас в порошок зітре! - кидаю останній аргумент.
- Він навіть не дізнається, що ви тут були, - молодик викидає папери в кошик для сміття.
- Ходімо, лялю, - сталевою хваткою перехоплює моє зап'ястя Скирба. - У нас з тобою є незакінчена справа. Поки Женя по тебе прийде - треба надолужити.
- Він не прийде, - хитаю я головою. І починаю верещати на весь відділок. Хтось же має почути і відреагувати.
Відреагували. Потилицю пронизує біль, і світ тоне в темряві.