26 Євген

Я подумав, що до міста лічені хвилини. Що ми приїдемо в Одесу і хто знає, що нас там чекає. І що тепер, коли ми перетнули межу, якого біса стримуватись знову. Що я цим доведу?
Зіниці у Свєти трішки розширились, коли наші губи зближались. Вона якось приречено зітхнула, і привідкрила губи. Чекаючи поцілунку.
З моїми габаритами займатись сексом в автомобілі не найкраща ідея. Але Свєта така солодка, що зупиняти себе марно. І ми показуємо чудеса еквілібристики в замкненому просторі. Навіть Копперфілд, який звільнявся від ланцюгів в бочці, не був таким вертким, як ми з Світланою.
Цього разу мізки мені не відшибло, стримався. Зі Свєтою постійно треба думати, щоб не розчавити її, вона здається такою тендітною, як колосок. І на противагу цьому - ціла прірва пристрасності прихована в ній же.
Потім якось привів до ладу свій одяг, і повернувся в нормальне положення за кермо. Сидиння під мною скрипнуло, і спинка впала назад.
Свєта розсміялась, я ж не можу втямити як так вийшло, що я її зламав.
- Поїхали? - вона кивнула на дорогу. В голосі прозвучав навіть якийсь жаль.
Я її розумів. Мені теж не хтілось їхати. Але треба. Треба поставити крапку в цій історії. Але крапка вона і є крапка. Вгамую Ярослава, і позбудусь Світлани. І ось вона мрія про спокійне життя на відстані витягнутої долоні.
А Світлана - ну що я за неї зачепився? Будуть ще у мене жінки. Десь на півдні Франції познайомлюсь з якоюсь респектабельною мадам.
Від цієї думки я навіть скривився. Не так і хочеться. Та й чорт з ним.
Мимо волі додав газу - їхати без спинки було незручно, тому треба було покінчити з цим відрізком шляху якнайшвидше.
Свєта теж мовчала. Дивилась на дорогу, і невідомо про що думала. Я так звик до її тріскотні, що мовчанка діяла на нерви. Але я умисно її не порушую. Бо сварок теж не хотілось.
За пів години ми влились в потік автомобілів на трасі. В курортний сезон тут завжди жваво. Можливо нас десь і шукали. Але вирахувати крадений автомобіль на трасі - марна справа. Хіба що план-перехоплення оголошувати. Та це не Ярославові методи.
Думаю вони чекають нас десь в Одесі. Скирба вже дістався до Насті. Розпитав про все що хотів.
Ну та й нехай. Настя була лише одним і способів пришвидшити неминуче.
На горизонті показуються багатоповерхівки Одеси.
- Був тут раніше? - питає несподівано Свєта.
- Жив, - киваю. - А ти?
- Смішно, але я - вперше. Вперше поїхала на південь України відпочити і ось на тобі так вляпалась.
- Скоро все скінчиться, обіцяю.
- Красно дякую. - не розумію якого біса вона знову роздратована.
Автомобіль ми кидаємо наблизившись до якоїсь зупинки громадського транспорту. Далі їдемо в маршрутці. Видно, що Свєті не по собі. Не звикла вона до таких способів пересування.
Виходимо теж аби де. Ну це напевно вона так вважає. Я ж точно рухаюсь по орієнтирах. Ключі від квартири на такі випадки лежать там, де я їх і залишив. У квартирі не затримуюсь. Лише дістаю зі сховку гроші і мобільний телефон. Свєта навіть обдивитись не встигла.
Можна було б залишитись тут. Але я не хочу ризикувати. Скирба міг вже вирахувати мої таємні квартири. Хай я параноїк. Але так буде краще.
- Куди ми тепер? - питає дівчина, коли ми вибираємось на свіже повітря.
- Треба зачаїтись. Скоро ніч.
- І як ми це зробимо?
- Побачиш.
Знайти квартиру не складно. Але коли ми приїздимо за адресою, виявляється що я трішки помилився з вибором. Замість двокімнатної окремої квартири нам пропонують однокімнатну на першому поверсі, зі спільним двориком, куди веде окремий вихід з ще однієї такої квартири іншого під'їзду.
Дивлюсь на Свєту і розумію, що більше бігати містом в пошуках житла вона не спроможна.
Тож заселяюсь. Сусіди починають вештатись під вікном, як тільки звечоріло. Я вперто намагаюсь лежати і переконую себе що треба поспати. Ще впертіше намагаюсь не думати про те, що Свєта пішла в душ, і скоро вийде звідти розпарена і м'якенька. Солодка. І розумію, що буду знову до неї приставати. Не наситився. І пофіг, що за вікном лунає музика з портативної колонки, і тягне ароматом шалика. А я планую займатись з дівчиною геть не тихими справами.
- Їсти хочу, - виходячи з крихітної ванної каже Свєта, під корінь обламуючи мої хтиві мрії. - Чого ти розлігся? Хіба не твій обов'язок затягнути мамонта в печеру?
- Ти стала занадто нахабною, - я усміхаюсь.
- Хіба? Здається я такою і була, - білявка посміхається у відповідь.
- Терпіти не можу таких тіток.
- Як же тобі бідолашному не пощастило.
Я вже ледве не сміюсь. Повернення її уїдливих коментарів я сприймаю з радістю. Значить всі дурні думки з голови вже вивітрились.