21 Світлана

21 Світлана

- Ні ми не поспішаємо, - Євген сильніше стискає кермо. - Просто я до чортиків втомився, і говорити сил немає.

- Ти тільки не засни, - прошу я його. - Зовсім не раціонально розбитись після всього, що ми пройшли…

Фразу обриває позіхання.

- Повір, я не збираюсь здихати на трасі, - запевняє мене чоловік. - А тепер помовч.

Я мовчу здається, цілу вічність. І сама не розумію коли засинаю. Прокидаюсь від різкої тиші. Відразу відчуваю переляк - Женя заснув і ми вже на тім світі. Потім розумію, що в машині просто вимкнено мотор. Озираюсь - небо сіріє над якимись кущами. Євгена за кермом немає.

Невже світанок? І ми пережили цю ніч?

- Якщо не спиш - вилазь, - мутант схиляється до вікна з боку водія.

- Де ми?

- В друзів.

І я вилазю, роздивляючись хату перед самим капотом машини. Теплий піщаник, виноград навколо. Двері гостинно відчинені.

- Зараз я здійсню всі твої мрії, - обіцяє Євген.

- Душ, ліжко й сухий одяг? - не можу стримати радості.

- І навіть черевики, - він усміхається. Щира посмішка красить його втомлене обличчя. Так, що живіт скручує вузлом. Я намагаюсь відігнати непрохане збентеження. Не про те думаю. Треба пам'ятати, що через нього я в повній дупі невідомо де. А я чомусь згадую про його купу м'язів, які сплітаються ідеальні візерунки, про кубики на торсі й поцілунок, який був, здається, в минулому житті. Але ні - всього добу тому.

Квапливо йду в будинок.

- Добрий ранок, - сонний чоловік в халаті киває мені. - Що спочатку - сніданок чи душ?

- Душ, - в мені прокидається раціональність. А що як знову доведеться тікати, а я не мита? Жувати бутерброд я і в автомобілі зможу.

- Вода там прохолодна…

- Байдуже.

Чоловік киває, і простягає мені халат, що лежав до цього на стільчику. Халат чоловічий, та мені вже байдуже.

- Мене Світланою звати, - я згадую про ввічливість.

- Дмитро, - киває старий. - Душ за хатою.

Знову виходжу на вулицю, кинувши погляд на стіл, де шумить електрочайник. В душі і справді холодно. Вода встигла прохолонути за ніч. Але вона чиста, і тут є шампунь з запахом жаливи. Я кілька разів намилюю своє волосся, яке після всіх пригод перетворилось з розкішного блонду на мочалку. Доведеться відновлювати в салоні.

На ноги взагалі без сліз дивитись не можна - подряпані, з синцями і тріщинами.

- Я приніс рушник, - чую з-за завіски голос Євгена.

- Почепи його десь тут, - я тремчу, викручуючи волосся. Хочеться в рушник і халат. І під ковдру.

- Зараз, - він вовтузиться, і в цю мить фіранка падає.

Так і застигаю гола перед мутантом. Навіть груди не встигаю прикрити. Він повільно ковзає по мені поглядом. І мені відразу стає жарко. Та хоч би відвернувся, як я зробила вчора! Але ні - у нього совісті здається від народження не було.

Зустрічаюсь з ним поглядом, і зчитую там голод. Якби так на мене вчора поглянув Олег, як розтанула. Напевно. Не знаю. Бо Олежик це щось неймовірно далеке, марево з минулого життя. А от Євген і його жага близькі, вони тут і зараз. Кров шумить у вухах, так що я тремчу вже не від холоду.

- Один - один, - усміхається Женя. І кидає в мене рушник. Я б повірила, що він просто мені мстився, але його очі вже здали його. Так само як і голос, який став занадто збудженим.

Все б відала, за те, щоб не відчувати вібрацій тіла у відповідь. Кутаюсь в рушник. Потім і в халат. Тікаю в хату, до старого, що встиг заварити каву і викласти на тарілки якісь пиріжки. Нічого смачнішого в житті не їла. Дмитро мовчить, снуючи як привид по маленькій кухні. У нього пахне кавою, пиріжками і кислим молоком.

- Що далі? - питаю у Євгена, як тільки він з'являється на порозі. Тіло втомлене пригодами категорично проти того, щоб їхати кудись ще.

- Маю хоч чотири години поспати, - він сідає за стіл і бере собі пиріжок.

- Вони нас тут не шукатимуть?

- Не думаю. Ми приїхали вночі і не світили автомобілем. Про борг Діми ніхто не знає, тому на кілька годин ми в безпеці.

- Чому я себе так не відчуваю?

- Це нормально, - мутант вплітає пиріжок за пиріжком. - Козячий сир? - уточнює у Дмитра.

- А який же ще? У мене і молоко є, якщо хочеш.

- Дякую, та ні, - я намагаюсь не думати про начинку пиріжків. Ну козячий то й козячий. Хтось би навіть назвав це делікатесом. Головне, що мій шлунок почувається ситим і задоволеним.

- Йдіть поспіть, я по бензин з'їздю, - подає голос старий знову.

Євген виходить з кухні, попередньо сполоснувши за собою кружку. Я наслідую його приклад. Коли переходжу в сусідню кімнатку мутант вже лежить на єдиному на ній ліжку.

- Якщо хочеш, можеш спати в іншій кімнаті, - перезаряджаючи пістолет і кладучи його під подушку пропонує Євген.

Я оцінюю ситуацію лише мить. Тут є гора м'язів і пістолет. А там - я буду сама. Тому мовчки йду до Євгена, і мощусь йому під бік.

- Щоб ти знала - мене це рішення не радує, - шепоче він мені на вухо.

- Мене теж.

- То може…

- Терпи, козак, - я усміхаюсь. Чомусь сваритись з ним мені подобається.

- Ти мені спати не даси.

- Я не хроплю. А ти?

- Свєт, ти трешся об мене своїм задом.

- І що? Він чистий і пахне шампунем з кропивою…

- Він занадто пружний і наводить мене на непристойні думки.

- Тобі це заважає спати?

- Так! - Євген раптово притискається до мене всім тілом, обіймаючи рукою мою талію. Його твердість впирається в мій багатостраждальний зад.

- Скажи що у тебе там ще один пістолет…

- І він заряджений.

- Не смішно, - я повертаюсь на спину. Легше не стає. Навпаки. Мені аж занадто спекотно і сон кудись пропав. І рука Жені важка, вона лежить на моєму животі. І ніби живе власним життям - погладжує і вимальовує якісь узори. Дивлюсь в сіру стелю. Адреналін, переосмислення життя, стрес - все пролітає перед очима за якісь миті. Живіт зводить неприємним печінням. Євген мовчить. Напевно заснув. Балабол. Повертаю голову, щоб переконатись в цьому, і стикаюсь з ним ніс в ніс.