20 Світлана

20 Світлана

- І що це за гараж такий? – я зацікавлено розглядаю марки автівок. Потім звертаю увагу на іноземні номери.

- Тут у нас не розмитнені автомобілі, - пояснює Євген. – Потім переб’ють номера, або на розбірку загонять. Таких складів у Міші по всій Одеській області було купа. Зараз треба відшукати якусь машину, яка має бензин в баку.

- Ми будемо їхати на ній?

- Так. Пішки ми далеко не дійдемо.  А нам треба добратися аж до Одеси.

- Чому туди?

- Ти найнялась питання ставити? – раптом роздратовано відповідає Женя. І відкриває першу ліпшу машину. Ключі там же в замку запалення, схоже місцеві бандити не надто переймались про безпеку.

- А чому все тут і ключі і…

- Ти серйозно вважаєш, що є самогубці, готові пограбувати бандитів?

- Ну дурників вистачає…

- І всі вони годують рибу на дні, - Євген пробує завести одну машину, але вона не відзивається. Він іде до іншої.

Я знову знаходжу собі місце, тепер у мене на вбір кілька задніх сидінь автомобілів. Сідаю на м’яке сидіння, а потім і лягаю. Пахне пилом і трішки освіжувачем повітря. Тут дуже брудно, та я не звертаю на це увагу.  Все стає таким неважливим. Я так втомилась за цей день. Комусь пригод вистачить на все життя, що я пережила. Мене викрадали, били, в мене стріляли…  Шкода що айфон втонув в морі, так би зателефонувала батьку, і всім би прийшов песець…

На цій думці я провалююсь в сон. Але довго поспати мені не дали. Євген торсонув за ногу, змушуючи прокинутись.

- Знайшов автомобіль, пересідай,  - розпорядився чоловік.

Я покірно кивнула, і сіла в чорне «Шевроле». Увесь час позіхаючи і потираючи очі, в які здається насипалось піску, так вони пекли і сльозились.

Євген відкрив обидві стулки воріт, вигнав автомобіль, а потім знову зачинив гараж.

- Вони відразу зрозуміють, що ми тут були, тому сильно приховувати сліди немає сенсу, - зітхнув чоловік.

Він теж втомився, це помітно, по колах під очима, і непримиримо стиснутих губах.

Не вмикаючи світло, щоб було непомітно нас здалеку, ми повільно від’їжджаємо від закинутої бази відпочинку, яка насправді зовсім і не база. Хочеться спати, але я переборюю в собі цей порив, стільки, скільки можу.

Боюсь, що якщо я засну, то Євген зробить те саме, і ми розіб’ємось. Тому я намагаюсь говорити ні про що. Про те, що було б чудово випити кави, на що Євген резонно відповідає що нам не варто відсвічувати на заправках найближчим часом.

- Тут бензину літрів сім, - пояснює він. - Це більш ніж на сто кілометрів вистачить. Відразу в Одесу ми не їдемо, поплутаємо.

- Ти так і не сказав, чому в Одесу.

- Свєта, чула приказку: менше знаєш, краще спиш?

- Я і так сплю чудово, - я відмахнулась. Волога голова під брудним волоссям засвербіла, і в список моїх бажань до поспати, випити кави додалось ще одне – вимити голову з шампунем і в чистій воді. – Але якщо ти думаєш, що мене спіймають бандити і я видам якийсь секрет…

- Саме так я і думаю! Ти не розкажеш те, про що не знаєш.

- Тобто, що ти забув в Одесі, до чого тут я і Ярослав, мені дізнатися не світить?

- Логічно розмірковуєш.

- Який ти все ж противний! – до втоми додалась досада. -  Я ризикую життям, невідомо через що. А ти конспіратор хрінов! Ну і не кажи!

Я образилась на Євгена, скрутилась клубочком, і відвернулась до вікна. Але в темряві ми наїхали на якусь каменюку, так що автомобіль підскочив, і мене теж підкинуло, тому рефлексувати в позі їжачка не вийшло. Я клацнула зубами, вирівнялась, радіючи що язика собі не відкусила, і потяглась пристібуватись паском безпеки.

- Добре.  В Одесі компромат на Скирбу, - зжалився над мною раптом Євген. – Думаю, ця інформація наскільки очевидна, що ніхто її в тебе і не питатиме.

- А що за компромат?

Євген видав важке зітхання.

- Свєт, ну що ти як та Варвара?

- Ну а що?

- Чорна бухгалтерія! Задоволена?!

- Авжеж! Тобто, чекай, нас хочуть вбити через якісь накладні, відомості і платіжки? Серйозно?

- Нас хочуть вбити, бо я багато знаю, ті папірці тільки для того, щоб надати ваги моїм свідченням, - пояснив Євген. – Але звісно, я і не збирався свідчити проти кого-небудь… Це все складно,  і довго пояснювати.

- От зараз я скажу сакраментальну фразу, яка бісить мене в усіх фільмах і книжках: ми що кудись поспішаємо?