19 Світлана

19 Світлана

Євген на мій кидок не реагує. Поспіхом знімає мокрі брудні кросівки і передає їх мені. Від думки, що тепер він ловитиме всі шпичаки ступнями в одних шкарпетках мені стає його шкода, але я душу в собі це порив. Годі вже, я і так натерпілась.

Натягую взуття, яке на кілька розмірів більше, міцно затягую шнурки. Від цього відчуваю себе набагато впевненішою і готовою знову лізти  в хащі.

Але чоловік веде мене подалі від берега. Ми увесь час ховаємось за рідкими кущами, щоб з води нас не помітили.

- Там було два човни, і ми заплили в лиман, - пояснює мені чоловік. - Вони досі не впевнені на березі ми, чи на котромусь з острівців. Зараз оминемо смугу з таборами відпочинку, і будемо рухатись в напрямку Кошар.

Мені місцеві топографічні одиниці абсолютно нічого не кажуть. Я просто хочу впасти десь в полі і тихенько померти. Мене все дратує. Сирий одяг, від якого тхне болотом. Велике взуття, яке вже розтерло мені п’яти до крові, необхідність постійно рухатись і ховатись від автомобілів.

На вулиці вечоріє, з’являються комарі і мошки, які з задоволенням сідають на відкриті ділянки тіла. Я б хотіла обурюватись і лаятись, але сил залишається тільки на те, щоб плестись заледве переставляючи ноги.

В далині видніються вогні туристичних баз, і навіть здається вітер доносить запах шашлику. Чи то тільки мій порожній шлунок так діє на рецептори нюху.

Нарешті Євген звертає в кудись в тільки йому відомому напрямку. Ще півгодини плентання полем, і ми упираємось в сітку огорожі. Я вже готова реально впасти.

Не церемонячись чоловік знаходить місце, де два шматки огорожі скручені дротом, і легко робить нам прохід в паркані.

На фоні темного неба виділяється незрозумілий чорнильно-чорний силует. Без жодного вогника.

Туди і прямує Євген.

- Де ми? – власний голос з сухого горла видається мені якимось хрипом.

- На базі, - пояснює велет.

Для своєї ваги і комплекції він рухається дуже м’яко і безшумно. Як справжній кіт. Я намагаюсь не відставати від нього. І чинити якомога менше шуму, хоч згодом і виявляється, що всі перестороги були дарма.

Будівля баз абсолютно порожня.

- Вони з’являться сюди дуже скоро, - не дає мені зітхнути з полегшенням мутант. – Тож перепочиваємо і рушаємо далі.

- Вбий мене, - прошу я у чоловіка.

Ноги ниють, тіло пече. Я не зможу йти далі!

- Це було б дуже нераціонально, після того, я ти подолала такий шлях, - Євген скупо усміхається. Цю посмішку я радше чую, ніж бачу в світлі зірок і місяця. – Тут є вода, можеш помитися.

Ця звістка надає мені сил. Євген показує на велетенську цистерну,поставлену на дах якоїсь споруди. Я майже на осліп рухаюсь за чоловіком туди, він вмикає воду в літньому душі, вона тепла, прогріта за день. І смердюча – від неї тхне іржею і болотом. Невідомо коли її набрали і стільки вона стояла тут на сонці.

Але байдуже, я спочатку залазю в душ в сукні, а коли плаття трішки звільняється від бруду, скидаю його і швиденько обмиваюсь вся, намагаючись не ловити воду ротом, і пересилюючи відразу. Не знаю наскільки мої водні процедури були успішними, та доводиться вдовольнитися тим що є.

На вулиці Євген чекає своєї черги жуючи щось так апетитно, що мій живіт знову зводить від голоду.

- Тримай, - качок простягає мені щось у шурхотливому пакеті. Це виявляється суха локшина швидкого приготування, і слава Богу вона не намокла в морі. Я вгризаюсь в неї, радіючи, що чоловік подбав про сухпайок. Тим часом мутант теж іде помитися.

Мене від перекусу починає клонити в сон. Я шукаю місце, де б присісти. Не знаходжу, і махнувши рукою на те, що сукня тільки випрана, сідаю прямо на землю, виправляючи ноги. Яке це блаженство.

Євген швидко виходить, голий по пояс, але мені вже не до розглядин. Та і темно, світла від місяця ледве вистачає, щоб бачити незрозумілу будівлю. Але не деталі чоловічого тіла.

- Ти молодець, - раптом розщедрюється на похвалу чоловік. – Думав ти і половину шляху не витримаєш.

Я тільки махаю рукою. Сили сперечатися чи дякувати все одно немає.

Євген іде до будівлі, і цікавість пересилює втому, тож я плентаюсь за ним. На здорових металевих дверях виявляється висить замок. Та Євген впевнено лізе рукою на дах, і шурує там, шукаючи щось. Вдоволено зітхає, і починає крутити замок.

Я розумію, що десь там були сховані ключі. Невже не можна було відразу відкрити цей не то ангар, не то гараж?

Двері відчиняються із скрипом. З темного провалу тягне запахом бензину і мастила. Точно гараж.

Ми заходимо в середину, чоловік закриває двері і тільки потім вмикає світло. Над дверима спалахує маленька жовта лампочка, але і вона засліплює мене. А коли очі звикають я не стримую здивованого вигуку – ми в продовгуватому ангарі, де стоїть більше десяти автомобілів різних марок.