18 Світлана

 18

Світлана

Човен підстрибує на хвилях, мене кидає в різні боки, я хапаюсь руками хоч за щось щоб втриматися. Розум ще продовжує заперечувати те, що відбувається.  Хіба в цій реальності таке можливе, щоб я тікала від якихось бандитів?

Рев мотору перекриває звук граду. Не відразу розумію, що то ніякий не град. А кулі які впиваються в обшивку катера. А варто було мері спробувати звестися, як щось обпекло руку.

Євген тут же смикнув мене, збиваючи знову на підлогу.

Катер починає маневрувати, від чого нас з чоловіком кидає в різні боки. Я навіть боюсь подумати, що відбувається з людиною, яка керує нашим судном. Він хоч і відгороджений від куль залізною перепоною, та все одно ризикує.

- Щ за біс?! – кричу я.

- Лежи, - перекрикуючи шум відповідає качок. – Скоро відірвемось.

І я лежу, відчуваючи як пече рука. Короткий погляд вловлює кров від зідраної шкіри на передпліччі. Можна сказати пощастило. Треба негайно зателефонувати батьку, нехай припиняє цей дурнуватий бойовик!

Але звісно я нічого не встигаю зробити. А Євген дістає свій пістолет, і висовуючись над бортом робить кілька пострілів у переслідувачів. Знову засідає біль мене, і хитає головою. Він нічого не каже, але я і так розумію – поцілити при такій швидкості неможливо. А все інше – марна трата патронів. Нажаль у нас немає автомата, щоб поливати противників дощем з куль.

Про що я тільки думаю?! Звідки ця кровожерливість? Я не даю собі вдуматись – справа стосується мого життя!

Помічаю, що ми вписуємось в якісь чагарники, і човен раптово сповільнюється.

- Наша зупинка! – кричить мені Євген. Він вже встиг підтягнути до себе рюкзак, і одним махом шубовснув  воду. Нічого не залишається як стрибнути за ним.

Під ногами немає дна. Я не відразу встигаю приноровитися до хвиль, здійнятих катером. Той гарчить і летить далі, мене накриває водою з головою.

Але Євген не дає мені оговтатись, і тягне за собою, а потім відпускає, впевнившись, що я тримаюсь на хвилях. Ми пливемо до чагарників, потім бредемо до них, як тільки ноги починають діставати дна. Здається, ми робимо це цілу вічність. Але насправді все займає кілька секунд.

Я намагаюсь не думати про те, чого зараз торкаються мої босі ноги. Якихось стебел, коріння, мулу і того, що живе на дні. Головне що ми по пояс у воді, все далі вриваємось в густі хащі чи то острову, чи берег. Неважливо. За спинами ревуть човни наших переслідувачів, і затихають в далині.

- У нас півгодини, поки вони не наздоженуть Бодю, - каже мені Євген. – Треба за цей час забратися якнайдалі в глиб плавнів.

Легко йому казати! Тепер, коли небезпека минулась на мене навалюється огида і страх. Ступати босими ногами по дну до того неприємно, що я уповільнююсь з кожним кроком.

- Чорт забирай, Світлано! – Євген повертається до мене. – Якщо не припиниш іти як балерина, я тебе тут покину!

- Козел! – гарчу на нього, але лють придає мені таку необхідну сміливість. – А якщо я поранюсь?

- Не думай про це! Ми майже дійшли до берега! Віддам тобі свої кросівки, - обіцяє Євген, і рішуче крокує вперед.

Я відчуваю вологу на щоках. Це не морська вода. Як же мені шкода себе в цю мить. Але жити хочеться більше, ніж зупинитись і влаштувати істерику.

- Думай про те, що місцеве багно цілюще, - додає Євген. – Багато хто сплачує великі гроші за те, щоб викупатись в цих баюрах.

- Така собі втіха, - в цю мить під моєю ногою щось вкотре ворухнулось, і я не стримала вереску.

Євген миттю опинився поруч. Вогка брудна долоня перекрила мені рот.

- Тшш! – шепоче він мені на вухо. – Це просто якась жабка.

Великі лапища притискають мене до неочікувано теплих грудей, розмазуючи мої шмарклі і сльози, навпіл з брудом.

- Я просто не можу іти, - хитаю я головою.

- Можеш! Чорт! Здається вони повертаються! Зараз почнуть прочісувати кущі! – я відчуваю як здіймаються Євгенові груди від кожного слова. Він притискає мене сильніше до себе. А потім коротко цілує у скроню, і тягне за собою.

Страх іти не такий сильний, як страх потрапити під кулі. І я бездумно крокую за чоловіком, проклинаючи і свою легковажність, і ту мить, коли сіла до нього в автомобіль.

На берег між низьких верб ми вибираємось чорні від мулу, пітні і захекані. Я дивлюсь з жахом на свої ноги, на одній пульсує щось мерзенно чорне, схоже на черв’яка. Кричати в цю мить хочеться як ніколи сильно, я вже навіть набрала повітря в легені, але рев двигуна човна обриває мій вигук на самому початку. Переслідування і справді повертається. Тож я просто віддираю п’явку від голені, і мстиво кидаю її в Євгена.