17 Світлана

17 Світлана

Страх надає мені сил, і відстань між балконами я долаю в лічені хвилини, та застрибую в номер до Євгена.

В номері здається нікого немає. Я ледь не стогну в глос від розчарування – зараз Ярослав отямиться і мені каюк. Вирахувати, куди я поділась, їм раз плюнути. Я крадусь з балкону в кімнату, сподіваючись що за цю коротку мить відпочинку хоч придумаю що робити далі.

Щось збиває мене з ніг, я опиняюсь на підлозі. І помічаю Євгена, який стоїть націливши на мене пістолет.

- Здурів? – я б’ю його ногою по гомілці, просто від злості на нього.

Але Євген відстрибує, а потім подає мені руку:

- У тебе дивний спосіб нанести візит, - він легко ставить мене на ноги. І прибирає зброю.

- Та ти що?! – сподіваюсь він оцінить обурення і сарказм в моєму тоні. – Хотіла ще спідтишка повитріщатись на тебе!

- Так  і подумав, - жарт він сприймає як належне. А потім кидає мені якийсь конверт. -  Правильно зробила, що не через двері увійшла.

Я дістаю з розпакованого конверту всього один аркуш. Це фото. Де ми на трасі з Євгеном цілуємось.

- Часу у нас обмаль, - зітхає чоловік. – Треба тікати.

- За дверима дві горили, - я зіжмакую фотокартку, але не вдовольняюсь цим  і рву її на кілька частин.

Бісів качок, вплутав мене по самі вуха в неприємності. Мене переповнює безсильна злоба на нього.

- І що вони там роблять?

- Охороняють мій номер, поки там Ярослав спить.

- Спить?

- Ну не зовсім.  Я його вирубила.

- Ти? – Євген скептично роздивляється мою фігуру так, ніби побачив вперше. – Не чекав.

- Я повна сюрпризів.

-  Я пам’ятаю, - я червонію від цієї фрази. І втикаюсь в телефон. Треба негайно відновити список контактів, сподіваюсь я не нехтувала синхронізацією, і проблем з цим не буде. Бо татків номер на пам'ять я не знаю. І це погано.

Зараз зателефоную тату, і далі нехай він розбирається в усьому цьому лайні. Думаю, що з його зв’язками це не займе багато часу.

- Дивись що  у нас виходить, - вривається в мої роздуми голос Євгена. – Скирба вирішив, що ти моя дівчина, і намагається через тебе дістати мене.

- Але  я не твоя дівчина!  - я лізу в інтернет щоб знайти інструкцію на як на айфоні відновити телефонну книгу. Нажаль раніше таким ніколи не цікавилась. А дарма. Зараз би це мені суттєво спростило життя.

- Спробуй його переконати у відсутності між нами стосунків, - мутант знизує плечима. – Якщо хочеш.

- Не хочу! Боюсь не стримаюсь, і в вашому Коблево стане на одного Скирбу менше.

- Ставай  в чергу, - сині очі темніють, ніби хмара набігла.

- Що ви не поділили?

- Та багато чого, - Євген махнув рукою.  І дістав свій наплічник, зазирнув туди. – Нам треба втекти з міста. Залягти на кілька днів, поки все налагодиться.  Власне це я і намагався провернути ще зранку. Але на щастя помилка  викрилась раніше, ніж Ярослав дістався до Насті.

- Настя це ще одна твоя дівчина? – мене зачіпає чергова порція ревнощів.

- Давай по дорозі розкажу? – Євген не розвінчує мої підозри, він тягне мене до балкону, обережно визирає сам, і махнувши рукою, що навколо чисто, вже готується зістрибнути в пісок.

- Гей, стривай, - я  вказую пальцем на свої босі ноги.  – Так я далеко не втечу.

- Світлано, потім, все потім, - Євген осідлав перила. А в коридорі чуються голоси і матюки, що надає мені прискорення, і я біжу до чоловіка.

Разом ми зістрибуємо вниз. Всього другий поверх, але він падіння у мене перехоплює дух. Та Євген не дає розслабитись. Підхоплює мене  і ледве не за шкірки тягне кудись в кущі.

- Тут кругом камери, у нас не більше хвилини, щоб дістатися пляжу, - пояснює він мені пошепки.

Я приймаю такий план. В натовпі відпочиваючих загубитися буде легше.

Ми крадемось з Євгеном між кущами, він веде мене так, щоб ми потрапили в сліпу зону камер. Але біля сходів до пляжу ми все одно потрапляємо на відкритий простір, тож на сходах доводиться прискоритись, і ледь не бігти вниз, до води.

Короткий погляд за спину показує, що наші маневри помітили. І до нас вже несеться чоловік п’ять.

Босою бігати приємного мало. Підошви потрапляють на якісь нерівності на сходах. Самі сходи розпечені на сонці так, що я ледве встигаю перебирати ногами, і стримую сльози від болі.  А попереду пісок і він не менш розпечений.

Як вже я жалкую і про Коблево, і про свою дурість. Та часу рефлексувати немає. Євген тягне мене за собою. Врізається в хвилю відпочиваючих, перестрибуючи розстелені рушники. Потім ми пробігаємо таку приємну для мене   зону зонтиків і шезлонгів з прохолодним піском, що стає перепочинком для моїх обпечених стоп.

Добігаємо до лінії прибою, і біжимо ще швидше! Я подумки хвалю себе за вправи у спортзалі. Це дає мені можливість тримати темп, і майже не відставати від мутанта, який несеться з легкістю гірського козла!

Коли Євген гальмує, я не відразу розумію чому. А він забігає у воду, і сходу закидає свій рюкзак в пришвартований катер, а потім сам перевалюється через борт.

- Швидше! – протягує мені руку. Мені для того, щоб застрибнути в судно треба зайти по груди в воду. Налітає хвиля, яка накриває мене з головою і ледь не збиває з ніг. Добре що встигла ухопитися за руку Євгена. Як тільки я опиняюсь на дні катера, той зривається гулом, і вирулює в море.

Я лежу, не підводячи голову, бачачи тільки ноги чоловіків. В горлянці пече від морської води, ноги печуть. В голові повний бедлам. Тільки пальці судомно стискають щось. Підношу руку до очей – айфон. Мене розбирає істеричний сміх.