15 Світлана

15 Світлана

Я повільно обертаюсь до Євгена, чекаючи продовження.

- Твоє особисте життя не моя справа, - каже він наздоганяючи мене, і ми разом заходимо до великого залу магазину цифрової техніки.

- Добре, що ти це розумієш, - мені все ще соромно через свою нав’язливість по відношенню до Олега. Навіть не задумувалась до цієї хвилини, як воно все виглядає очима іншої людини. Але від думки, що тато і справді дізнається про мої витівки та сильно в мені розчарується, я ніби остаточно тверезію.

Я довго не задумуючись обираю новий айфон і йду на касу.

- Я заплачу, - випереджає мене Євген. – Все ж твій телефон – мій косяк.

- Як знаєш, - знизую плечима. Мені б скоріше відновити свій номер телефону та стерти свої дані з старого сматфону, щоб той хто його знайде не отримав доступу до мого профілю. На щастя зараз є чимало програм, які це роблять дистанційно, убезпечуючи власників айфонів від крадіжок інформації.

- Ну а тепер, - зітхнув Євген, і повернувся до мене, коли ми вийшли з магазину. – Маю тобі дещо пояснити. Зараз відбувається переділ сфер впливу на узбережжі. Помер один авторитет, що контролював більшу частину бізнесу, - він абсолютно серйозний. Між брів пролягла тонка зморшка, блакитні очі схожі на море перед штормом. І у мене навіть маленького сумніву не виникає в тому, що він говорить правду. – Я був в його команді, і зараз опинився на пороховій бочці. Бо занадто багато знаю.

-  А до чого тут я?

- Це мій косяк, - Євген проводить п’ятірнею по волоссю. – Я дещо наплутав, поспішаючи і засвітив тебе біля себе. Боюсь, бандити не будуть розбиратися чи маєш ти якийсь стосунок до мене чи ні. Одним словом, я наразив тебе на небезпеку.

- Красно дякую, - не стримую сарказм. – Але мені здається, ти переоцінив свою значимість. Ніхто за тобою не полює, аміго.

- З якого б дива тоді Скирба до тебе сьогодні особисто підходив?

- Хто?

- Ярослав, - пригадує мені Євген золотоволосого «Тора».

- А думка, що я йому сподобалась, тобі в голову не пришла? Качай мозок, це корисний навик, - мені його серйозність і бентега не передаються. Бо я не вірю що в цій країні є люди, що при своєму розумі здатні зв’язатись з правоохоронними органами таких масштабів як мій тато. Та він без стуку до Президента ходе, а тут якийсь власник низькосортного готелю з Коблево буде з ним тягатися? Навіть не смішно.

- Качай вміння тримати язик за зубами, - не залишається  в боргу Євген, і на його обличчі починають грати жовна. Здається, я його таки допекла. От і прекрасно. – Ходімо, я ще маю справи в місті.

- Сувеніри обирати?

- Не мели дурниць. Нам треба зникнути з готелю максимально не помітно. А для цього хочу владнати одну справу.

- Я завтра їду в Київ. Годі з мене ваших шпигунських ігор.  А зараз я повертаюсь в готель, у мене і так плечі згоріли!

- Там небезпечно.

- От і ховайся як заєць!

Я повертаюсь і йду геть. Все. Тепер я зрозуміла, що тут у них коїться, але я не боюсь. Потім на мить збиваюсь з кроку від чергової думки.

- Гей, - наздоганяю Євгена. – Ну а викрадав ти мене навіщо?

- Переплутав, - він розводить руками.  – Але це вже тебе не стосується. Ти дівчинка доросла, і сама розберешся, а я побіг-пострибав.

Образився. Такий здоровий, а такий ранимий. 

- Ну гаразд, я прогуляюсь з тобою.

Сама не розумію, навіщо  погодилась. Може тому, що мені стало шкода Євгена, який так вірить у власну здатність створити мені проблеми. А може, від того, що повертатися в готель насправді нудно.

Ми вештаємось по містечку, потім виявляється, що то все заради того, щоб Євген зустрівся з якимось чоловіком. Під час зустрічі мене попросили зачекати в стороні і не підслухувати. І вже потім ми повертаємось в готель.

На щастя за цей час я придбала квитки до Києва он-лайн. Довелось брати СВ-вагон. Байдуже, аби забратися з цього так званого курорту.

Я заходжу в номер, але навіть не встигаю переодягнутися.  В двері стукають. Невже мутант щось забувся? Я ривком відкривають двері. Але там не Євген. А Ярослав і два здорових дядька за його спиною.

- Впустиш, маленька? – зі спокусливою посмішкою питає чоловік. Та в його очах холодний блиск змія.