14 Світлана

14 Світлана

- І що це було? – запитала, коли Євген випустив мою руку з свого медвежого захвату. – Тільки не кажи, що ревнощі заграли.

- Ця людина небезпечна, - зійшов до пояснень велет. – Послухай моєї поради  і тримайся від нього якнайдалі.

- За це не переймайся, вже завтра і духу мого тут не буде.

- До завтра ще треба дожити, - філософсько-песимістично протягнув Женя. – Краще будь увесь час біля мене.

- Не-а. Спочатку ти розкажеш, що відбувається, - до чортиків набридли його інтриги і не зрозуміла звичайній людині поведінка.

- Давай після обіду? – запропонував Євген, та підвів мене до столику, де мої друзі вже уплітали ланч.

Я теж сіла на свої місце, придвинула до себе ближче тарілку з кальмаром і рисом, і почала працювати виделкою та ножем. Марина і Стас весело перемовлялись, плануючи дозвілля. Олег потягував пиво з пузатого келиха, його супутниця була якась напружена.

Вона поводилась як завжди, але при цьому в її рухах була якась нервовість, причини якої я не могла зрозуміти.

Перевела погляд на Євгена, той більше не звертав увагу на Настю, цілком занурений в свою тарілку, де висилась гора м’яса в якійсь підливі. Так, такого мутанта прогодувати, то треба по бику різати щодня. Ох і не пощастить якійсь жінці, бо готувати доведеться відрами.

Я усміхнулась. Добре, що та жінка не я.

- То що ви будете робити далі? – запитала Маринка, коли принесли десерт. – Пропоную на пляж.

- Ми з Світланкою хотіли прогулятись містом. Я хочу купити мамі сувенір, - пробачив Євген.

Стапе, чоловіче. Я не планувала з тобою нікуди йти.  А тим більше обирати якісь дрібнички для твоєї маман. Навіщо воно мені здалось? Євген штовхнув мене коліном під столом.

- Знаєш, у мене щось так голова розболілась, я за краще посплю, - все одно протягнула я мстиво. От так. Нікуди я більше не піду сьогодні.

- Але ти хотіла купити новий телефон, - «нагадав» чоловік.

Точно. Я і забула. Без смартфону, який цей гад викинув в кущі мені складно прийдеться. Я все думаю, що воно мені муляє і муляє, чого не вистачає. Аж тепер зрозуміла, що почуваюсь ніби без руки, через відсутність можливості зазирнути в соцмережі.

- Добре, складу тобі компанію, - зітхнула я.

Перспектива ще кілька годин провести в компанії мутанта мене не порадувала. Але з іншого боку він мені ще винен пояснення. Тож суміщу неприємне з корисним.

Ми розрахувались за обід, і пішли на вихід з готелю в пекучі обійми полуденного сонця. В затишку від будівлі готелю біло нестерпно жарко. Від розпеченого бетону  і асфальту піднімалось гаряче повітря, забиваючи легені.

Навіть затінок від дерев з вкритими пилом листочками не давав бажаної прохолоди.

Ми рушили вулицею, до найближчих вітрин магазинів. Мене зараз цікавили тільки ті, де продають телефони. Але і щодо всього іншого я вирішила не гаяти час:

- Розказуй свої таємниці.

- Я агент СБУ, - почав Євген.

- Ти клоун і брехло, і це не обговорюється, - я його грубо перебила. – У мене батько генерал СБУ, тож повір, я знаю як виглядають їх агенти.

Вперше на обличчі Євгена з’явився подив. Він уважніше до мене придивився.

- То ж, Женя, - я солодко всміхнулась.  – Твоє сьогоднішнє викрадення було приречене на невдачу. Якби не вийшла плутанина з моїми викрадачами, від тебе вже б і мокрого місця не залишилось.

- Яка плутанина з викрадачами? – спіймав мене на слові Євген.

І я відчула що вкотре за день вкриваюсь густим рум’янцем. От же ж засада. Та краще крізь землю провалитися, ніж розповідати йому про свою ганьбу.

- Це тебе не стосується! – гаркнула і бігенько покрокувала до магазину. Але Євген звісно мене наздогнав в один крок.

- Розкажи, в що ти вляпалась!

- Це моє особисте!

- Пов’язане з тим дрищом, Олегом? – от же спостережливе козлище. Хто його взагалі просить сунути свого носа в моє життя? – Батько твій в курсі?

- От тільки не треба зараз мого тата сюди примішувати!

- А  я думаю йому буде корисно дізнатися, які дурниці зробила його донька. Сподіваюсь, ти з тим Олегом ще не встигла в гречку вскочити? – єхидно запитав чоловік. Його пронизливі очі так і пришпилювали мене до тротуару, з якимось розчаруванням, що ще більше мене злило.

- Та я просто хотіла інсценувати своє викрадення, і що? – огризнулась до нього. Аби тільки не дивився на мене так, ніби я шкодлива дівчинка.

- Навіщо? Щоб спонукати хлопця тебе ратувати? В тебе в голові тирса чи вата?

- Йди до біса! -  я пішла до автоматичних дверей, які привітно розсунулись перед мною.

- Вибач, - гепнулось в спину. І я аж вклякла. Мені не почулось? Ця гора м’язів вміє бути ввічливою?