8 Світлана

8

Світлана

Я почувалась розгубленою. Бо ніби у мене зброя, але Євген ніяк на неї не реагує. І що я маю робити далі? Стріляти? А чому б і ні?! Думає, що я слабкодуха задавака? Ну зараз я йому!

 Я навела дуло під ноги бугаю, який ледве не скрипів своїми м’язами (чортів мутант!) і з зусиллям натиснула на гачок.

Нічого не відбулось! Що за прокляття?!  Я з подивом зиркнула на свої руки з залізякою, яку перла вже добрі п'ятнадцять хвилин.

- Перш ніж стріляти, перевір, що зброя працює, - із знущанням сказав качок.

І одним кроком опинився поруч зі мною. В ніс вдарив вже знайомий запах сонця. Від Євгена пахло так… я не знаю як це описати. Небезпекою, сонцем, озоном.

Я приготувалась пручатись, і не випускати пістолет. Але він навіть не подумав зі мною боротися. Натомість притиснув до свого  тіла, і вп’явся в губи поцілунком.

Мої ноги і руки ослабли. Він цілував жорстко, нахабно, зминаючи губи і змушуючи задихатися. Стискав своїми медвежими обіймами, вхопивши мене однією рукою ще й за сідницю.

В грудях бабахнув гейзер. Все моє обурення, переляк, роздратування – все воно піднялось на поверхню і луснуло! Стало так гаряче, що я в чергове подумала про наближення панічної атаки. Але ні… Ці метелики в животі, це було щось іншим. Це було так дико незвично, що я навіть пручатися забула, просто віддавшись чоловічим губам. Які із жорстоких раптом стали ніжними. Цей контраст відбив залишки здорового глузду. І я навіть мимо волі потягнулась за Євгеном, коли він відступив від мене, випускаючи мене з обіймів.

- Якого?.. – це мій голос, придушений і збентежений?!

А потім я помітила. Патрульний автомобіль, який віддалявся від нас, з дозволеною швидкістю…

Перевела ображений погляд на свого мутанта. Він демонстративно витер губи однією руко, і помахав чорним дулом пістолета у мне перед носом, як трофеєм.

- Ненавиджу, тебе! – закричала я, і з силою втиснула нігті собі в долоні,  подавляючи бажання кинутись з кулаками на Євгена.

Чоловік засунув зброю в рюкзак, і натомість простягнув мені пляшку з водою.

- Охолонь, - зовсім не зло сказав він.

Але мене знову понесло. Я вибила пляшку з його рук, і кинулась тікати в напрямку до міста. Якби не його підступ з поцілунком я б вже їхала з комфортом в автомобілі патрульних! Скотина! Козлище! Мутант! Ненавиджу його!

Я бігла, поки мені стало бракувати кисню. Але я відірвалась від бугая, що йшов слідом неквапливо. Зараза. Треба не зупинятися. Не збавляти темп. Я ж хіба такі забіги робила на біговій доріжці?

Але треба визнати, що бігати в спортзалі під кондиціонером це одне, а тримати темп на узбіччі дороги, коли під кеди постійно потрапляють камінці, а сонечко припікає так, що готова знепритомніти від спеки, це зовсім інше.

Скоро я зрозуміла, що бігти вже не можу. І мені хочеться просто лягти тут же, в сухому буряні, і здохнути, як ота собака, навколо якої літають мухи. Беее. Видовище дохлого пса надало мені зусиль, і я прочалапала підтюпцем ще метрів з п’ятдесят.

Озирнулась на Євгена. Він білів футболкою на пристойній відстані. Можна трішки відпочити, змінивши біг на ходу.

Повз мене проїжджали автомобілі, і я знову підняла руку з задертим пальцем догори. А раптом хтось зупиниться? І тоді бугай залишиться в моїй згадці поганим сном. А завтра… Завтра я візьму квиток до Києва. Годі з мене пригод і відпочинку в цій дірі.

Позаду хтось посигналив,  і відчула шурхіт шин. Ну нарешті! Автомобіль!

- Працюєш? – визирнув з вікна вантажівки засмаглий до чорноти хлопець, тіло якого виблискувало від поту, і було не обтяжене одягом…

Мене пересмикнуло від цього видовища.

- Відпочиваю, - з сарказмом відповіла чоловіку.

Ні, я до нього в кабіну не хочу. Нехай там і тричі буде краще їхати, ніж іти. Але вже передчуваю як там тхне потом.

- Давай разом відпочинемо, - не здавався далекобійник. – Скільки?

- Що скільки? - це він питає скільки я йому маю заплатити за те, щоб довіз до Коблево?

Всі ці чоловіки мерзенні і меркантильні. Звідки у мене посеред степу гроші?

- Скільки за годину? – уточнив водій.

- Ти що взагалі охрінів? – нарешті я зрозуміла, за кого він мене приймає. – Їдь давай!

Якщо до цього мої щоки були кольором як помідори, розпечені від пробіжки, то тепер не сумніваюсь, я як буряк! Прийняти мене за хвойду на трасі!

Водій дав газу, не ставши зі мною сперечатися.

А я знову озирнулась на Євгена. Дистанція між нами скорочувалась.  І може варто було сісти до далекобійника, щоб збільшити відрив? Але ні. Мій бугай над мною хоч не поглумився. А всі ці незнайомі чоловіки, хто знає наскільки благородні вони будуть.

В цю мить біля мене зупинилась тентована «Газель».

- Привіт, красунечка! – з пасажирського вікна висунулась привітна пика. – Підвезти?

Я завагалась. Ці хоч гроші не пропонують. Може і справді вирішили допомогти.

- А ви до Коблево? – уточнили у них. Знову покосилась на Євгена. Так кортіло застрибнути в автомобіль і залишити його тут самого!

- Куди скажеш, - русявий чубчик впав на миле хлопчаче обличчя. – Тільки нас двоє, ти не проти?

Чорт! Чотрт!  І ці туди ж. А в «газелі» вже відкрились дверцята.  Я відступила він них, і пішла в напрямку міста, кинувши через плече:

- Я не по цих справах!

Та мені не дали далеко відійти. Бо хлопчина, який був на вигляд таким милим, зіскочив на землю і кинувся за мною.

- Ну ти чого! Давай, поїхали, у нас є гроші.

Я ледь ногами не затупцювала на місці від злості! Невже  я так схожа на проститутку? Я приготувалась відбиватися, якщо хлопець полізе до мене. Ніяких манікюрів на цих маніяків невистачить! «Газель» зрушила з місця і повільно покотилась за мною.  

І… близькість Євгена я відчула, як відчувають насування грози. Ось він був лише білою цяткою десь там далеко, а тут раз і вже підходить до автомобіля, і навіть дихання у нього не збилось.  Разом з цим розумінням прийшло полегшення. Неправильне, незрозуміле відчуття. Але я справді зраділа, що поруч зі мною зараз цей хижак, від якого в різні боки кинуться дрібні гієни, ласі до мого тіла…