6 Світлана

6

Світлана

Кілька митей я важко дихала, зрозумівши що моя паніка геть вся минулась.

- Сподіваюсь все зло з тебе вже вийшло, - заворушився під мною Євген, змушуючи почервоніти всю-всю.

Я теж не горіла бажанням сидіти на його руках, тим більше, що вікно з його боку від удару розбилось і тепер перед мною з’явився шлях до втечі. Вужем, геть не делікатно, і не жаліючи свого викрадача,  я почала висовувати спочатку ноги,  а потім і все тіло з автомобіля.  І мені майже вдалось звільнитися. В останню мить негідник ухопив мене за волосся, і не дав підвестись навкарачки, щоб з низького старту дременути кудись подалі.

- Ай! – я зашипіла від болю, я Євген продовжив сидіти, затиснутий паском безпеки. - Пусти, чи ми тут до віку будемо сидіти? – я озирнулась із скепсисом подивилась на свою жертву. В вікно він не пролізе, а щоб відкрити дверцята треба мене відпустити.

Відмітила, що Євген постраждав в бою. Я роздряпала йому щоку, окуляри розбились і десь зникли. Я була задоволена собою.

Він же зиркнув на мене із злістю. Оу. Які блакитні очі. Аж не очікувала.

- Тільки без фокусів, - він смикнув мене на себе для того, щоб залякати. І додав: - Я тобі хочу допомогти.

- Правда? – я перехопила свої патли біля його пальців, намагаючись не торкатись чоловіка і смикнула їх на себе. – Тим що викрав мене?

- Повір, для тебе так буде краще, - він зітхнув. – Зараз я відпущу тебе, а ти спокійно почекаєш поки я вилізу.

- Авжеж! – з ентузіазмом кивнула я, напружуючись і готуючись тікати як тільки мій хвіст стане вільним.

Проте Євген виявився не дурником. І перш ніж розтиснути пальці сунув мені під ніс пістолет. Оце вже не жартики. Геть не жартики.

- Побіжиш - я вистрелю. З простріленими ногами сильно не побігаєш, зайчику, - загрозливо пообіцяв чоловік, тицяючи неприємно-пахуче залізяччя мені під носа.

Я повільно, як зачарована кивнула, і навіть не звернула увагу на те, що моя голова більше не відчуває тиск від натягнутого волосся. Вся моя увага була прикута до чорної зіниці пістолета. Направленої в мій бік. Треба якось відібрати у нього зброю!

Чоловік тим часом відкрив дверцята і вибрався на зовні. Окинув поглядом автомобіль, перевернутий колесами догори.

- Ну ти і дурепа, - похитав він головою.

-  А кажуть в цієї марки надстійка підвіска, - я знизала плечима, і вдала, що аварія то взагалі мене не стосується.

- Тепер доведеться йти пішком, - Євген зиркнув на небо. Там – жодної хмаринки, тільки безмежна літня блакить. І сонечко, що наближається до зеніту. Ой, щось мені не хочеться нікуди йти. У мене ноги голі, і плечі. Обгорю ж.

- Ти можеш іти сам, я тут почекаю, - я зиркнула на таку-сяку тінь від автомобіля. – А може і до міста хтось підвезе.

- Ти що не розумієш? Тебе там уб’ють, - кивок в бік Коблево.

Я не витримала і розсміялась. Ох і фантазер. І він справді розраховує, що я в це повірю? Та кому мені там бажати смерті? Мені, доньці впливового  київського службовця, і щоб хтось смів погрожувати? Та тато такого миттю в порошок зітре!

На мить закралось недобре передчуття – а що як це все через таткові справи? Перейшов комусь дорогу і помста не забарилася?

- Припини іржати, як кобила! – Євген грубо струснув мене за плечі, і сурового подивився в очі. Від доторку його гарячих пальців по голеній шкірі наче струм пустили. А ці очі… це гіпноз якийсь.  Така яскрава блакить, я в перше таку бачу. І від того як маленька жабка, не можу відвести погляд від цього чоловіка. Відчуваючи як знову пришвидшується пульс, як тремтить жилка на шиї. А Євген дуже серйозно продовжує:  – Ти цінний свідок,  і тебе справді можуть вбити, Настю!

Я ошаліло киваю, погоджуюсь з ним. А потім…

- Є одна проблемка, бугаю, - скидаю одним рухом з плечей його руки. – Я не Настя.