4 Євген

4

Євген

Як все заплуталось останнім часом. Михайло Максимович віддав Богу душу, і тепер на узбережжі хто тільки не намагається всім заправляти. То якісь туркмени, то вихідці з динерів.

А я тепер ніби як на пенсію маю йти. Не те, щоб я був не потрібний, навпаки. Комусь я аж занадто треба, іншим як кістка в горлі.

Власне я не проти завершити всі справи, і переїхати кудись де спокійніше.  В гори, наприклад. Де мене не будуть шукати. Завести собі господарство, і жити спокійним життям. А вони нехай гризуться тут за право керувати, поки один одному не перегризуть горлянки.  Я не проти.

Залишилось лише убезпечити себе. А для цього треба зібрати компромат на Скирбу. Щоб він від мене відчепився нарешті.

До чого тут баба Михайла Максимовича? Впевнений, що Скирба захоче накласти і на неї лапу. Але Настя надто багато знає. Тому її я теж вважаю за потрібне тримати біля себе. Ну принаймні поки не вивідаю всі її таємниці.

Біда в тому, що саму Настю я бачив лише раз. Михайло оберігав її від сторонніх. Дуже вже боявся що відіб’ють. Хоча на мій смак, та дівка що сиділа на задньому сидінні була так собі. Ніяка. Як всі типові блондинки з грошима.

Відразу видно, що розбещена і звикла до підлабузників та багатих залицяльників. Воно і не дивно, що не встигла прихопити Мішині бабки, як поперла відпочивати в дорогому готелі. А там забувши про траур кинулась клеїти якогось мажора.

- Ей ти! – пискнула моя жертва з свого сидіння, - я з тобою розмовляю! Чи у тебе від стероїдів мозок усохся?!

Я окинув себе поглядом. Які стероїди, рибко?! Все чиста генетика і спорт. Але нарешті блондинка почала поводитись більше-менш адекватно ситуації. Певно спочатку у неї був шок. Воно і не дивно. При Михайлові вона мене не бачила, тож зараз уявлення немає хто і що з нею буде робити.

- Зупини негайно! – продовжувала кіпішувати дівчина. Ага счаз, розігнався.

- Помовч, - попросив її, зосереджено прямуючи до розгалуження траси. Не вистачало ще пропустити потрібний поворот через її галас.

- Ти мій телефон викинув! – не вгавала викрадена. – Я з твоєї оплати його вартість вирахую, ясно! Ще одна така витівка, і взагалі залишися без грошей!

- Ти часом головою не вдарилась? – я знову подивився на Настю в дзеркало заднього виду. Вона ображено сопіла, склавши руки на пишних грудях. А груди у неї нічого так, машинально відмітив я. І відразу себе осік. Невідомо скільки чоловіків ті груди лапало і слюнявило. Брр. Не те щоб я святий був і праведник, але користуватись шльондрами мені відверто було огидно.

- Ну і куди ти мене везеш? Ім’я у тебе є? Чи звертатись «гей, ти, Халк»? – трішки посопівши поцікавилась вже спокійніше Настя.

Я нарешті звернув з головної раси в поля, і дещо розслабився. Зараз заплутаю сліди, приїдемо в дачне поселення, де я зможу нарешті нормально поїсти і помитись, там і поговоримо. З цими справами все поспіхом доводилось робити. Але тепер, коли Настя у мене, можу дозволити собі короткий перепочинок, переш ніж підібратися до Скирби.

- Євген, - представився я.

- Світлана Валеріївна, - відповіла блондинка.

Я хмикнув. Не знаю, кого Настя з себе вдає, але конспірація у неї так собі. Ще раз воскресив в пам’яті опис і підзабутий образ дівчини. Блондинка, метр сімдесят зросту, з пишними формами, і пухкими губками. Особливих ознак немає. А шкода. Хоч би тату собі набила десь на плечі. Глянув знову в дзеркало. Все поки сходиться.