3 Світлана

3

Світлана

Біля пірсу нас вже чекав прогулянковий катер. Хоч якась розвага в цьому Богом забутому місці.

Ми спускались сходами від готелю до моря.  Я загадково усміхалась. Вчора ми з Мариною вдосталь на придумували деталей плану викрадення. Біля острова мене вже чекав човен, на якому мене доставлять до берега. Далі я попиватиму коктейлі, їстиму морозиво і чекатиму на свого спасителя.

Про моє зникнення стане відомо саме в кінці екскурсії. На катері по дорозі до готелю всім прийдуть смс з погрозами. Потім Марина має згадати когось підозрілого, хто буде звинувачуватися у моєму викраденні, та організувати пошуки цього чоловіка. Ну і звісно наштовхувати Олега на вірні рішення. А також відмовляти всіх телефонувати моєму тату, щоб той не нервував.

Біля пірсу вже зібрався натовп.

Настрій трішки підпсувала поява блондинки, що кинулась Олегу в обійми. Ну нічого, скоро йому стане геть не до цієї курки! А потім я вже подбаю, щоб хлопець викинув з голови беззмістовний курортний роман.

Я навіть відстала трішки від своєї компанії, щоб не бачити цієї до нудного солодкої парочки.

- Можна вас на хвилинку? – пробасив за спиною хтось незнайомий.

- Перепрошую? – я повернулась і ледь не зіштовхнулась із справжньою горою м’язів. Високий, здоровецький … мутант! По іншому я б цього місцевого Вірастюка не охарактеризувала. Пів обличчя сховане в темній щетині, інша частина - за чорними окулярами.

- Там дитині погано, - він махнув собі за плече. – Ви б не могли за нею подивитись хвилинку?

- Я поспішаю, - повз нас проходили відпочиваючі. На пляжі вже було вельми людно, і я просто губилась в натовпі.

- Всього одну секунду! – продовжував вмовляти незнайомець. – Вона з’їла щось не те, а нам їхати. Я на хвилинку забіжу по активоване вугілля!

- Ну гаразд, - пожаліла чоловіка я.

Він нічого більше не кажучи сунувся сходами вгору. Який тільки недоумок! Не міг знайти когось, хто б подивився за дитиною нагорі? Обов’язково було спускатись аж до пляжу? Чоловіки взагалі іноді такі недалекі. А у стресових ситуаціях з дітьми у них взагалі мозок вимикається.

Ми підійшли до здорового, під стать чоловіку автомобілю, з чорними тонованими вікнами. З середини ніби і справді хтось плакав.

Звісно в мене заграли жіночі інстинкти! І я кинулась до дверцят.

- Ви що покинули її саму в машині в таку спеку? – обурилась я, відчиняючи дверцята.

На задньому сидінні було порожньо. Це  я відмітила, але не відразу зрозуміла, що відбувається. Тим часом отримала зовсім неввічливого копняка під зад, і мутант просто заштовхнув мене в середину автівки. Позаду мене зачинились дверцята, і пілікнув замок, сповіщаючи про блокування дверей.

Я невдоволено зашипіла, потираючи зад, і вмостилась на шкіряному сидінні зручніше.

Чоловік неквапливо обійшов автомобіль, і сів за кермо, вимкнув звук на магнітолі звідки линув дитячий плач. Завів двигун.  Я сиділа, склавши руки на грудях  і буравлячи його потилицю поглядом. Дуже, дуже неввічливо з його боку.

- Це викрадення? – про всяк випадок уточнила у бовдура, виплескуючи все своє незадоволення такою самодіяльністю.

- А ти як думаєш? – о, він ще й єхиднічає. Ну треба ж!              

Ми виїжджали з готельного комплексу. Я трішки поковзала на місці.

- А просто сказати щоб йшла за тобою не міг? – нарешті запитала в свого викрадача.

- Ага. Типу «Я тебе буду викрадати, тому ходи сюди»? – саркастичне питання, і він подивився на мене у дзеркало заднього виду, проте прочитати вираз його очей через окуляри я не могла.

- А як іще? – фиркнула я.

Де цього придурка тільки Марина узяла? І головне, як його має перемогти Олег в чесному двобої? Невже не можна було підібрати викрадача в одній ваговій категорії з моїм коханим? Уявила як такий мутант однією лівою може скрутити і Олега, і навіть тренованого спецназівця, і мені стало геть не добре.

І взагалі, все якось іде не за планом.

- Ну а чому парковка? Чому не острів? – запитала у чоловіка.

Наче ж про все домовились. Все узгодили. Чи то може Марина щось наплутала? Не так передала своєму знайомому?

- Ти ще мене будеш вчити? – знову погляд на мене, як на малохольну. Для цього навіть окулярів йому знімати не треба, щоб я відчула емоції.

- Ніколи не пізно прислухатись до розумних людей! – я задерла носа.

- Телефон віддай, - він простягнув долоню ігноруючи мої останні слова. – По хорошому.

 – І ще раз спробуєш діяти силою, так і знай що премії не отримаєш, - я простягнула йому свій айфон. Так, все має бути правдоподібно. Але ж я могла просто його вимкнути… - Ти що твориш, ідіот?! – шоковано закричала я, коли мій улюблений телефончик полетів у відчинене вікно.

Дякую підтримку. Нагадаю всім, хто тільки почав читати - щоб незагубити твір варто додати його в бібліотеку. А щоб отримати більше від автора - підписатися на мою сторінку, та отримувати сповіщення про новини.