Післямова

Коли я закінчував цю книжку, мене запитали, чому в історії за мотивами казки немає жодних чарів. Ані магічного волосся, ані чарівних сліз, ані пророцтв. Я довго думав над відповіддю й зрозумів просту річ: чари в казці Ґрімм вже відбулися. Вони лишилися поза першою сторінкою цієї книжки. Сльози, які повертають зір, — це подвиг. А подвиг у нас уже відбувся — тоді, коли принц уперше піднявся до вежі сходами, які його ніхто не змушував рахувати.

Решта — те, що ми зазвичай називаємо життям. І воно, як виявилося, пишеться важче за казку: бо в казці все вирішує один поворотний вчинок, а в житті цей вчинок треба повторювати щоранку, і за нього не дають ані медалей, ані зручного фінального рядка.

Кажуть, у кожного автора є персонаж, якого він любить більше за інших. У моїй книжці це не Рапунцель, хоч вона й оповідачка. Це відьма. Я починав писати її як комічну свекруху, але вона вперто перетворювалася на наймудрішу постать книги, і опір був марним. Мабуть, тому, що в кожній родині є людина, яка здатна сказати правду — неприємно, але вчасно. І я хотів, щоб бодай в одній книжці така людина жила довго, місила тісто до останнього ранку й відійшла серед своїх, під грушею, яку посадила сама.

Друге відкриття я зробив, коли писав Петрика. Дев'ятирічний хлопець, якому доручають пекарню, — це, звісно, канонічна художня умовність. Але його фраза «треба більше пекарів, а не більше печей» з'явилася в тексті сама собою, і я зрозумів, що вся книжка насправді про це. Про те, що будь-яка проблема здається нездоланною, поки дивишся на неї як на стіну, — і стає вирішуваною, щойно хтось промовить просту річ, яку ніхто не наважувався сказати раніше, бо вона здавалася аж надто очевидною.

Хтось запитає, чи була сто вісімнадцята сходинка. Була. У кожній родині є своя цифра, яку ніхто свідомо не рахує, але всі її знають. У моїй це була кількість кроків від дверей до кухні, де вночі горіло світло. Ця книжка, якщо сприймати її серйозно, — запрошення порахувати свою.

Я не знаю, чи потрібне казкам продовження. Можливо, брати Ґрімм мали рацію, і два рядки після весілля — це все, що потрібно читачеві. Але я бачив, як мої діти слухають фінал і одразу засинають — спокійні; і як дорослі, дочитавши останні слова, залишаються сидіти в тиші. Дорослих завжди цікавило те саме: а що далі? Ця книжка — спроба відповісти. Відповідь вийшла довгою, три сотні тисяч знаків, і якщо стиснути її до одного речення, воно звучатиме так:

Щасливий кінець не дарують. Його тчуть — і тчуть щодня, руками, які не вміють брехати.

Дякую, що дочитали. Хай у вашому домі завжди пахне хлібом, який печуть на сонці.

Михайло Заїка