Глава 18. Сто вісімнадцять

1. Проводи

Тепер пишу я, Стефан. Дружина сказала: останню главу книжки пише той, хто чекає. Бо той, хто їде, завжди розкаже свою дорогу в листах — а ось як це виглядало з подвір'я, не розкаже ніхто, крім мене.

Іван виїжджав у серпні, уранці, яке пахло Петриковим хлібом. Він узяв мало: ніж діда-лісничого, сукню відьми (вона віддала її моїй дружині, а та — йому, бо він їхав у місця, де тепла сукня з трьох шматків — це не спогад, а захист від холоду) та книжечку Аделевого зразка, яку він увів вісім років. Більше нічого. Іван завжди розумів те, чого ми вчилися роками: чоловік, який бере забагато речей, боїться дороги. А той, хто бере мало — їде до чогось, а не від чогось.

На подвір'ї зібралися всі. Рада не прийшла (рада не приходить на проводи, це не передбачено протоколом), але герцог Низький прийшов особисто. Він подарував Іванкові нового коня й мовив фразу, якої ніхто не очікував від нього: «Я двадцять років у раді, і бачив двох юнаків, яких неможливо купити. Обидва — з цієї кухні». Потім зрозумів, що промовив слово «кухня» на подвір'ї королівського палацу, і збентежився. Я ж сказав йому, що це найкраще слово, яке він вимовив за двадцять років, і хай не виправляється.

Марта з пекарні винесла хліб у дорогу. Не звичайний: вона спекла його за тим самим методом, якого її вчив Петрик — за вагою людини.

— Я вгадувала три вечори, — казала вона, — і вгадала: Іванкові в дорогу треба хліб, який не черствіє тиждень. Бо він їде туди, де перший тиждень його, можливо, ніхто не годуватиме, і він не зронити про це й слова.

Іван обійняв кожного. Мене обіймав найдовше, і я чув, що він прошепотів — бо стояв близько:

— Дядьку Стефане. Ви мені не батько, а я вам не син — і саме тому ми витримали. Рідні часто не витримують, бо вимагають один від одного того, чого немає. А ми нічого не вимагали — і тому все є.

Пам'ятаєте той вчинок, про який писала дружина в зошитах відьми — той, про який ніхто не дізнається? Ось він, для цієї книжки: я не заплакав. Хоча дуже хотів. Я зміг не заплакати на подвір'ї, і це вміння коштувало мені більше, ніж корона.

2. Дорога

Листи він писав розлого, як я йому й наказав (тільки в моїй родині батько може «наказати» синові писати довгі листи, і це не звучит як наказ). Перший прийшов через місяць, і я наводжу його тут, бо він про головне:

«Дядьку Стефане. Я дістався. Річка така, як розповідав покійний король: риба в ній справді більша за наші переконання, і я вперше за тиждень засміявся вголос, коли вона зірвалася. Король зустрів мене не як гостя. Він вийшов на подвір'я один, без свити, із двома ножами — моїм подарунком і своїм — і сказав: "Обмін. Ти вчиш мене лісу, я вчу тебе півночі". Ми вже три тижні ходимо річкою. Його рада незадоволена. Його рада завжди незадоволена — це вже не погода, а клімат. Але хлопчик (мені двадцять, і я маю право казати "хлопчик" про дев'ятнадцятирічного короля) вміє те, чого не вмів його батько: він вміє слухати людину, старшу за себе, не боячись втратити владу. Бо знає те, чого його рада не знає: влада не в тому, хто говорить, а в тому, кого слухають добровільно. Твій Іван».

Другий лист прийшов восени, і в ньому було одне речення, яке я поніс дружині в башту (і вона виткала його на п'ятому килимі, який уже почала): «Тут мені будували дім, а я попросив не дім, а верстат. Точніше, столярну майстерню при пекарні — бо, як каже мій брат Петрик, домівка без пекарні холодна».

3. Кухня

А тепер про те, як усе залишилося вдома — бо про це не пишуть у листах.

Пекарня Петрика стала школою. Не за указом — за потребою. Учнів стало дванадцять, із них п'ятеро — північні. Марта виявилася чудовою другою вчителькою (Петрик сказав: «Вона вміє входити в дім. Отже, вміє вчити тих, хто в дім боїться увійти»). Позика, яку казна витратила на викуп батькової застави, повернулася так, як не повертається жодна позика: старий торговець приїхав навесні до нашого двору, без прохань, і привіз свій давній обліковський скринь із книжками. Він подарував його Марті й сказав: «Я збанкрутував двічі й знаю, чого варта цифра, якій віриш. У цій скрині — цифри, яким я вірив. Хай послужать». Марта відкрила скриню й побачила, що половину книжок склав її батько. Вона плакала над ними, як над листами, а Петрик дав їй хлібину — і все стало на свої місця.

Королева-мати (моя мати, я вже навчився писати так) того року зробила річ, якої не робила ніколи: вона скликала фрейлін і передала Аделі не владу (влада не передається, її беруть), а книжечку. Архів. Тридцять років записів про те, як правиться королівство руками. Аделя взяла її двома руками й промовила фразу, яку мати потім переказувала мені тричі — щоразу з новою інтонацією: «Ваша величносте. Я думала, що веду щоденник. А це виявився підручник, який я двадцять років писала, не знаючи, що навчаюся».

4. Башта

Увечері я піднявся до башти. Сто вісімнадцять сходинок — я порахував їх знову, уже й не рахуючи, бо в той вечір хотілося рахувати.

Дружина сиділа за верстатом. На верстаті був п'ятий килим, і на ньому я побачив усе, про що писалося в цій книжці: дорогу на північ із постаттю з ножем, пекарню з двома постатями біля печі, грушу з трьома голубами, ярмарок із жінкою, яка розчісує волося, і башту з постаттю біля вікна. Постатей біля вікна було дві: моєї дружини й моя — поруч. Я не просив її ставити мене туди. Вона сказала: «Само вийшло. Руки давно вирішують за мене, кого я люблю».

Ми сиділи мовчки. За вікном горіли три вогні: кухня, північ (там, за горизонтом, де Іван та його річка, вогонь був невидимим, але ми обоє знали, де він) і маленький вогник під грушею, якого я не розумію й досі — бо там нічого не горить. Мабуть, це той різновид вогню, який видно тільки з башти і тільки тим, хто чекав.

— Королево, — сказав я нарешті. — Я написав свої глави, ти написала свої. Хочеш знати, що я зрозумів, поки писав?