Глава 17. Дівчина, якої не було

1. Втікачка

Вона прийшла сама, пішки, на четвертому тижні червня — коли медичний коридор уже працював і через брід щодня їздили вози з травами. Сторож привів її до мене в башту (вона попросила саме до мене, і це мене і насторожило, і зацікавило): дівчина років шістнадцяти, у брудному дорожньому платті, але з такою осадкою та триманням голови, яких не буває в блукачок. Вона поставила на стіл маленький мішечок і сказала:

— Королево. Я — та наречена. Та сама, яку в листі називали племінницею померлого короля. Купець привіз мене на північ для цієї ролі, і я грала її два місяці. А потім побачила ваш медичний коридор, вози з травами й людей, які їдуть відкрито — і зрозуміла, що гра, для якої мене привезли, скінчилася. Отже, я пішла з неї. Але перш ніж ви мене повернете або проженете, я мушу сказати річ, заради якої прийшла: я знаю, що купець планує на осінь. Я працювала в його конторі. Я бачила книжки.

Я подивилася на неї довго. У наш дім приходили королі, вивідники, кліщі. Дівчина, яка повертає проти власної контори, щоб попередити дім, який мала одурити — це було щось геть нове.

— Сідай, — сказала я. — Розповідай усе. Починаючи з того, хто ти.

— Я Марта, — сказала вона. І, помітивши зміни на моєму обличчі, усміхнулася вперше: — Бачу, ви знаєте рибницю з ярмарку. Ми тезки. Це, мабуть, добрий знак — бо ваша рибниця, кажуть, розчісувала вас на прилавку, і після того ярмарок полюбив вас остаточно.

— Хто ти насправді, Марто?

— Донька торговця з портового міста, — мовила вона. — Мій батько збанкрутував на суді, який потонув у боргах, а не в морі. Купець із-за моря викупив його борги, а потім купив і мене. Не лякайтеся слова: не офіційно, а тим способом, яким купують дітей боржників у трьох королівствах — навчанням, утриманням і залежністю. Він не робив мені зла, королево. Він зробив зі мною те, що роблять із гарним інструментом: вигострив і почав використовувати. Я вміла грати ролі. Я грала племінницю, грала спадкоємницю, грала богобоязливу сирітку на три весілля. Я двадцяти мов не знаю, але вмію те, чого не вміє жодна рада: вмію входити в дім і ставати там своєю за два тижні. Саме тому він і відправляв мене на весілля.

2. Книжки

Розповідь про осінній план вона виклала так, як розповідають обліковці: цифрами.

— Він не підніматиме ціни, — казала вона. — Ви навчили його, що ціну ви б'єте пекарнею та базаром. Він зробить інше. У вересні три контори одночасно запропонують вашому королівству великі позики: під відбудову доріг, під розширення пекарні, під кордон. Позики дешеві, майже задарма, і рада, яка тепер любить рахувати, у захваті від дешевизни їх прийме. А на другий рік ставки почнуть рости. Не резко: по чверті відсотка. Рада й не помітить, бо по чверті ніхто тривогу не б'є. А на третій рік ваш скарбник прийде до вас і скаже, що обслуговування боргів коштує дорожче за армію. Ви воюватимете не з купцем. Ви воюватимете з відсотками — а відсотки, королево, це війська, яких ніхто не бачить, бо вони народжуються щодня, потроху, як тісто в теплі.

Я слухала й згадувала відьму: «пильнуй тих, хто рахує без любові». Купець не змінювався. Він учився.

— Чому ти це розповідаєш? — запитала я. — Він викупив борги твого батька. Він тебе виростив. І ти приходиш і видаєш його план?

Марта подивилася у вікно — на дорогу, де вози з травами їхали на північ:

— Бо я грала роль два місяці на півночі й бачила там річ, якої не бачила в жодній конторі. Хлопчик-король читав листи батькам хворих сам, пошепки. У його канцелярії на стіні висів список не боржників, а померлих дітей — і підписувався він під цим списком щоранку. Королево, я вміла входити в дім і ставати своєю за два тижні. Але я ніколи не була нічиєю. У його дворі я вперше побачила дім, у якому хочеться стати своєю по-справжньому. А ваш коридор заплатив за ліки тим, чим контори ніколи не платять — відкритістю. Отже, я вибрала. Я знаю, що це зрада контори. Я шістнадцять років жила в конторі, і це для мене не зрада, а вихід на волю.

3. Рада проти дівчини

Стефан хотів прийняти її як гостю. Рада (або дехто з ради) вимагала затримати її як шпигунку. Граф Верхній, якому облік надати принаймні звичку до обачності, мовив фразу, за яку я потім готова була ставити йому свічку (у переносному значенні, бо в нашому палаці свічки ставлять тільки люстрам):

— Панове. Дівчина знає книжки контори. Ми можемо її затримати — і тоді вона шпигунка, яку через місяць викрадуть або викуплять, і контора отримає назад і знання, і дівчину. А можемо зробити її нашою — і тоді контора втратить те, чого не купиш і не викрадеш: людину, яка вміє входити в дім. Я — за облік. Запитайте, чого вона хоче.

Запитали. Марта відповіла те, чого не очікував ніхто:

— Я хочу вчитися пекти. У пекарні, де печуть на сонці. Я зіграла тридцять ролей, королево, і в жодній не була собою. У мене є єдине місце, де я ще ніколи не бувала: це я сама. Я хочу мати руки, які роблять щось справжнє, а не просто грають ролі. І ще я хочу, щоб борг мого батька викупила ваша казна. Не для мене — для нього. Він старий і живе в будинку, який контора тримає як заставу. Викупіть заставу — і він помре у власному домі.

Казна викупила заставу за три дні. Стефан підписав папери не читаючи (що було рідкістю) і сказав скарбникові: «Це перша позика в моєму королівстві, повернення якої guaranteed не золотом, а дівчиною в пекарні».

А Марта пішла вчениці до Петрика. І Петрик (йому було одинадцять) прийняв її, подивившись на руки:

— Покажи руки.

Вона показала. Руки в неї були красиві й порожні: руки, які грали тридцять ролей і жодного разу не працювали.

— Руки порожні, — сказав Петрик без осуду, просто як факт. — Це добре. Порожні наповнюються швидше. Дід-лісничий каже: найважчі учні — ті, що приходять уже повними чужого.

4. Осінь

У вересні три контори запропонували позики. Точно за планом, як і казала Марта — аж до сум та термінів. Рада зібралася на розгляд, і всі три позики хотіли брати. І тільки один документ не дав раді цього зробити: відгук нашого скарбника, написаний не ним. Його написала Марта. Петрик дав їй за це хлібину, а не гроші, і вона сказала, що це перша оплата її праці в житті, яку вона взяла з чистою душею.