Глава 16. Пропозиція

1. Весна без неї

Весна після відьми була найкращою весною в королівстві за останні десять років. Урожай цвів, базар сповнився достатком, Петрикова пекарня давала казні прибуток, якого не давала жодна митниця. І саме ця видимість добра нас і підвела. Кажуть, біда приходить у спокій — як вовк у стадо, що дозволило собі задрімати на сонці.

Я ткала. Верстат у башті працював щодня: я робила другий килим, із дорогою на північ. Іванкові тоді минуло дев'ятнадцять, і він жив на межі двох світів: палацу та лісу діда-лісничого. І щомісяця дідова межа брала все більше. Я не тримала його. Відьма наказала: «Не тримати». Але наказ не тримати — це теж різновид тримання, і я це відчувала щоразу, коли він зникав на тиждень і повертався з новими шрамами на руках та новими історіями про річку, у якій риба більша за наші переконання.

Голуб прилетів на другий тиждень травня. Північний. Я впізнала його за кільцем, яке виготовив Іван-Північний: жовте, із подряпаною літерою «П» (на честь Петрика, свого першого пекаря). На лапці був лист — короткий, і його короткість виявилася найгіршим знаком. Цей хлопець писав розлого, коли мав час, і коротко — коли часу не залишалося.

«Королево. Купець із-за моря приїхав до нашого двору з "династичною пропозицією". Рада в захваті. Я один. Німий. Не давайте нічого. Усе поясню, коли прибуду. Голуба назвав Аделею».

Лист прилетів за шість днів до того, як купець прибув до нас.

2. Купець і пропозиція

Він приїхав уже не купцем. Приїхав як «посланець торговельних домів трьох королівств» і привіз не вози, а листи на пергаменті з печатками. Пропозиція була, на перший погляд, прекрасна: шлюб Івана (нашого Івана, дев'ятнадцятирічного) із північною спадкоємницею (племінницею померлого короля, дівчиною шістнадцяти років). І разом із цим — «торговельний союз трьох домів», який обіцяв нашому зерну, сукну й хлібу такі ціни, про які казна тільки мріє.

Стефан скликав раду. Рада була в захваті вдруге за рік (і це вже мало б нас насторожити: рада раділа обидва рази одночасно з північною радою, а дві ради не бувають у захваті синхронно просто так). Герцог Низький говорив про «міцний мир». Граф Верхній (після обліку на млинах він став тихішим, але не менш розважливим у цифрах) говорив про ціни.

Я сиділа й слухала, і бачила те, що всі пропустили: у списку «торговельних домів», на останній печатці, стояв знак, який я добре знала. Циркуль над зерном. Знак купця із-за моря.

— Пане голово, — сказала я, коли всі висловилися. — Одна печатка тут не королівська. Це знак людини, яка два роки тому хотіла купувати в мене волосся на вагу золота, а минулої осені возила порожні вози на північ. Хто він у цій конструкції?

У залі запанувала тиша. Тоді граф Верхній (і це було його друге, справжнє обличчя) мовив:

— Він — гарант. Союз великий, королево, і гарантії потрібні. Ця людина має контори в усіх трьох королівствах. Без неї союз не працюватиме на папері.

— На папері, — повторила я. — А на землі? Панове, я хочу, щоб ви зробили одну річ перш ніж рада ухвалить рішення. Порахуйте, хто в цьому союзі щойно програв. Північна рада програла хлопчика-короля, який власним указом заборонив скрині. Цьому купцеві ми відмовили минулої осені на базарі, де простий мужик перерахував його пропозицію. Ті, хто програв, не пропонують союзів. Вони пропонують реванш. І реванш найкраще робиться не війною, а весіллям — бо весілля заходить без втрат.

Стефан дивився на мене, і я бачила, що він уже все зрозумів:

— Тобто ти кажеш, що це партія, у якій Іван — це фігура?

— Іван — це поля, — сказала я. — А за поля в нашій родині не грають.

3. Іван

Івана викликали до жовтої вітальні (востаннє вона використовувалася для нарад, бо після канарок і двійнят змінила свій характер). Він увійшов так, як входив усе життя: подивився, хто є, сів, поклав на стіл руки. Руки в нього були як у лісника — зі шрамами. І я бачила, як на ці руки дивляться двоє радників із думкою: «На кого такого одружувати...»

— Тобі пропонують весілля, — сказав Стефан. — Що ти скажеш?

Іван подумав. Він умів думати, як батько — довго, і відповідати, як дід — коротко.

— Я скажу три речі. Перша: я дівчини не бачив. Весілля без дівчини — це торг, а я не товар. Друга: у листі написано, що вона «племінниця померлого короля». Померлий король був моїм другом, і я знав увесь його родовід, бо ми дві зими розмовляли. У нього не було племінниці. Була двоюрідна сестра, і та постриглася в монастир минулого року — сам розповідав і плакав. Отже, у листі або брехня, або дівчина фальшива. І те, і те означає одне: мене женуть не до неї, а до печатки.

— Третя річ? — запитала я.

— Третя, — сказав Іван. — Якщо цей союз потрібен насправді, то потрібен був би мені — і напряму, а не через купця. Петрик-Північний писав би сам. Він писав голубом і просив: «не давайте нічого». Отже, союз, якого прагнуть ради — проти того союзу, який уже є. Я обираю голуба.

Стефан довго дивився на сина. Потім сказав те, за що я любила його всі ці роки — повільно й до кінця:

— Отже, у весіллі відмовлено. Але раді ми не можемо відмовити просто так: вона в захваті, а захоплену раду не розганяють — її перепитують. Що ми їй дамо натомість?

— Гру, — мовив Іван. — Раду треба зайняти іншою грою, поки купець не купив усіх. Я знаю якою. Кордон. Я цілий рік ходжу вздовж північного кордону й скажу вам те, чого не знає жодна рада: північні мисливці-контрабандисти возять через брід не зброю вже два роки. Вони возять ліки. Люди на півночі хворіють (там епідемія, мовчазна, рада про неї не говорить). Наші трави, наші відвари, наші знання йдуть туди контрабандою, і це найкраща дипломатія, яка в нас є: люди півночі знають, звідки ліки. Отже, пропоную раді не весілля, а «медичний коридор». Офіційно. І тоді купцеві доведеться грати проти ліків — а проти ліків не грають навіть ради.