Глава 15. Знання

1. Зима

Відьма захворіла в грудні. Не так, як хворіють у казках (ніякої отрути, жодного прокляття), а так, як хворіють люди: застудилася на своєму городі, де порпалася до самого снігу. А застуда в дев'яносто два роки — це вже не просто хвороба, а початок розмови, яку ніхто не хоче починати.

Вона лежала у своєму кутку на кухні й заборонила кликати лікарів. «Лікарі лікують, щоб жити. А мені вже треба не жити, а завершувати», — сказала вона. Ми й не покликали лікаря, і я щодня запитувала себе, чи це мудрість, чи ми просто боялися сперечатися з нею. І не знала відповіді досі.

Перші два тижні вона лежала й мовчала. Потім почала говорити, і це було страшніше за мовчання — бо вона говорила так, як ніколи раніше: не вказівки, не оцінки, а речі, які зберігала все життя і які мусила віддати, поки руки ще тримають.

2. Передача

Перше знання вона віддала мені. Без попередження, за сніданком, коли я принесла їй відвар:

— Дитино. Запиши. Усі трави з мокрих місць лікують кров. Усі з сухих — лікують жар. Це не правило, це спостереження трьох поколінь, і жоден літопис цього не містить — бо літописи пишуть чоловіки, а чоловіки не збирали трав. Я в тебе питала про пшеницю, а мала б починати з цього. Пізно. Починаємо тепер.

Я записала. Я писала щодня, цілий місяць, і зошитів стало п'ять — п'ять зошитів, яких не було в бібліотеці палацу. Два — про трави. Один — про погоду: як діди в її краях читали зиму по туманах і чому прикмети не вчать, а показують. Один — про людей: це був найстрашніший зошит, і про нього пізніше. Один — про тісто й хліб. Цей вона диктувала, дивлячись у стелю, і голос у неї тоді був теплим.

А на п'ятому зошиті вона зупинилася. Подумала. І сказала:

— Цей зошит — не для тебе.

— Для кого?

— Для Петрика. Він приходить уночі, коли ти спиш. Я його кличу, а ви не чуєте, бо він ходить тихо, як і всі мої.

Я знала, що Петрик ходить до неї вночі. Він місив тісто для раннього хліба й сидів поруч, коли не спалося. Але я не знала, що вона кличе його сама. І щось у мені стислося, і я не одразу зрозуміла, що саме: заздрість. Уперше в житті я заздрила, і це було гірше за біль — бо заздрість до дев'ятирічного сина через дев'яносторічну відьму — це річ, якої соромишся навіть перед тишею.

Вона побачила. Вона завжди бачила, тому й сказала так, як уміла тільки вона:

— Не ображайся, дитино. Я не даю йому більше за тебе. Я даю йому інше. Тобі я даю знання про людей, бо ти серед них живеш. А йому — знання про руки, бо в нього руки. Знань не буває порівну, як і хліба: хліб дають за голодом, а не за званням. Ти голодна до людей, він голодний до справи. Хто з нас має право казати, чий голод більший?

Я заздрила ще тиждень. Чесність треба писати всю, навіть погану. А потім перестала — бо побачила, як Петрик виходить із її кутка вранці: він ніс не зошит, а вагу. Хлопець ніс у собі щось, що стало важчим, і це «важче» було дорослістю. І жодна заздрість не варта того, щоб відбирати в сина його дорослість.

3. Петрик

Про те, що відбувалося в тому кутку вночі, я дізналася від самого Петрика через рік і записала з його слів — бо це його частина книжки.

— Вона вчила мене не рецептів, — казав він. — Рецепти я й так знав. Вона вчила мене ваги. Щовечора вона давала мені завдання: зробити хліб для однієї людини. Одна людина щодня: мати, батько, Ґотфрід, сторож, та жінка Марта з ярмарку... І я мав угадати, що цієї миті цій людині потрібно в хлібі. Марці треба було солоне, бо вона весь день при рибі, і солодке її дратує. Ґотфрідові треба було тісто важче — бо він увечері знервований і м'який хліб розчавлює рукою, сам того не знаючи. Матері... — він сказав це не соромлячись, і я, читаючи, плакала, — тобі треба був хліб, який пахне дорогою. Бо ти колись чекала на дорозі, і тепер запах дороги тебе заспокоює, хоч ти сама цього й не знаєш.

— Я пік сто днів. Сто людей. І на сто перший день вона сказала: «Тепер ти знаєш те, чого не вміє жоден пекар цього королівства. Ти вмієш пекти не просто хліб — ти вмієш пекти для людини. Решту випічки можна вивчити за три роки».

Я запитав її, чому саме я — бо Іванко старший, і я гадав, що вона помиляється. Вона відповіла (і ці слова я наводжу дослівно, бо за них Петрик потім усе життя тримався):

«Бо твій брат дивиться на людей і бачить, чого вони хочуть. А ти дивишся на людей і бачиш, чого їм не вистачає. Перше — це дипломатія, її у світі багато. Друге — це хліб, і він один для кожної людини».

4. Зошит про людей

Четвертий зошит — про людей — я відкрила сама через рік, коли відьми вже не стало. У ньому було найменше сторінок, і вони були інші: не вказівки, а спостереження про тих, кого вона знала особисто. Про мене там було лише одне речення, і я наводжу його, бо це найкраще, що про мене сказано в будь-якій книжці, включно з цією:

«Дитина моя вежева: дивиться на дорогу. Спочатку чекала, що по неї прийдуть, потім чекала, що хтось поїде, тепер дивиться просто так. Це й називається домом — коли дивишся просто так».

Про Стефана: «Повільний. Боїться не смерті, а смішного: що його дії виявляться смішними. Найкращий його вчинок буде тим, про який ніхто й не дізнається, і я сподіваюся дожити, щоб це побачити» (не дожила. Його найкращий вчинок я побачила через два роки, і він справді був смішний і справді нікого не вразив, крім мене).

Про Іванка: «Іде у світ. Не від нас — до нас, тільки дороги ще не знають, що вони ведуть до нас. Не тримати».

Про королеву-матір: «Найкраща жінка, яку я знала. Кажуть, ми вороги. Ми — дві останні людини тут, які пам'ятають, як королівство правиться руками, і тому ми дивимося одна на одну з підозрою. Підозра — це форма поваги між майстрами».

Остання сторінка зошита була написана іншим почерком — почерком слабшим, виведеним узимку, у ті тижні хвороби. Ось вона повністю: