Глава 13. Гість на кухні

1. Приїзд

Він приїхав у травні з малою свитою, як і домовлялися: дванадцять кінних, канцлер, два мисливці, лікар. Рада дізналася про поїздку лише за три дні до виїзду й встигла приписати до свити тільки «спостерігача від ради», який мав «допомагати королеві в протоколі». Спостерігачем рада послала чоловіка на ім'я Геррман. І про цього Геррмана треба сказати окремо — бо він зіграє в нашій історії роль, якої від нього не чекав ніхто, включно з його власною радою.

Геррман не був лиходієм. Він був бухгалтером. Тридцять років він рахував для ради, і його відправили на південь з єдиним завданням: порахувати, скільки коштує свято, до якого «схиляють короля». Він приїхав із книжечкою й олівцем, і перше, що зробив у нашому палаці — порахував сходинки. Усі. І записав у книжечку: «118. Навіщо рахувати сходи в палаці, де... сходи?» І це була перша сходинка його переходу на наш бік, про яку він сам ще не здогадувався.

Петрика попередили за день. Я сказала йому так: «На кухню приїде гість, якому цікаво, як печуть на сонці. Не готуйся. Просто печи». Петрик подумав і відповів:

— Мамо. Якщо я не готуватимуся, я хвилюватимуся. Якщо готуватимуся — хвилюватимуся, що готувався. Тому я пектиму, як печу завжди, і якщо гість побачить, що я хвилювався — значить, я хвилювався, і це правда, і нехай бачить. Дід-лісничий каже: не можна готуватися до щирості. Щирість або є, або ти готуєшся до неї.

2. Кухня

Король увійшов на кухню другого дня перебування. Свиту залишили в палацових покоях, і тільки Геррман пішов за ним — бо рада наказала «ніде не відходити». Король прийшов не вранці, як я гадала, а вночі, о четвертій — коли тісто на сонці ще не підходило, а тільки-но виходило з тепла.

Я була там. Я не спала, бо чекала на нього, і він знав, що я чекатиму.

— Показуйте, — сказав він. — Без протоколу. Я читав усе, що пишуть про вашу родину, і все це — брехня, тому що написано радниками. Радники пишуть, що ви чарівниця. Вони завжди пишуть «чарівниця» там, де треба писати «жінка, яка працює».

Я показала йому кухню. Він оглянув піч, миску з тістом, південне вікно з камінням, яке накопичує сонце, і довго дивився на каміння.

— Це і є секрет? — запитав він.

— Ні. Секрет у тому, що тісто не чекає на людину. Людина чекає на тісто. Ти ставиш його з вечора, а встаєш тоді, коли воно скаже, що готове. Воно каже це руками: щоб дізнатися, треба торкнутися. У печах твого королівства тісто ставлять за годинником, а годинник не вміє торкатися.

— Годинник, — повторив він і записав щось у свою книжечку. — У мене в палаці сто тринадцять годинників. Я рахував. Моя рада дарувала їх тридцять років, і кожен годинник — це «нагода подумати, що король без часу не впорається».

— А ти вмієш без часу?

— Я мушу навчитися, — сказав він. — Інакше я буду королем годинників, а не королем людей.

І він узяв шматок тіста й почав місити. Місив погано, бо мав руки читача, а не пекаря. Петрик (він прийшов о п'ятій, бо завжди приходив о п'ятій, і не знав, що король уже тут) подивився на його руки й сказав:

— Ви тримаєте так, як тримають залишок. Треба тримати як те, з чого буде хліб.

Король подивився на Петрика. Петрикові було дев'ять років, і він стояв босий, у борошні, не знаючи, що перед ним король — бо я не встигла сказати. Як виявилося, це й була найкраща дипломатія в нашому королівстві за десять років.

— Ви пекар? — запитав король.

— Я Петрик. А ви хто?

— Я... — Він задумався. Я гадала, він назве ім'я, але він мовив інше: — Я той, хто хоче навчитися тримати тісто, а не залишок.

— Це дід-лісничий каже, — мовив Петрик. — Про рукавички. Той, хто тримає руку в рукавиці, тримає залишок. Той, хто тримає голою рукою — тримає хліб.

Король місив тісто до сьомої ранку. Геррман стояв у кутку з книжечкою й не записав жодного слова: за словами Аделі, яка все бачила з вікна (вона теж не спала — бо в нашому домі не сплять, коли не треба), Геррман уперше за тридцять років дивився на роботу й не рахував. А о сьомій, коли хліб вийшов із печі на сонці, король з'їв шматок, заплакав (тихо, у плече, щоб ніхто не бачив — але я бачила, я все бачу з башти) і сказав:

— У моєму палаці мені ніхто й ніколи не давав їсти те, що я зробив власними руками.

3. Свято

Свято тривало три дні. Я не описуватиму його повністю — бо казки описують свята повністю, а життя описує їх уривками. І саме в уривках — правда.

Перший день було полювання. Король (наш Стефан) дотримав слова: у лісах не стріляли. Король північний полював із лука, який йому подарував Іванко (дідова робота), влучив у зайця з третьої стріли й був щасливий так, як бувають щасливі шістнадцятирічні хлопці, яким дозволили бути людьми.

Другий день був днем кухні. Гостей годували на подвір'ї за одним довгим столом, і за цим же столом сиділа прислуга — і це був протокол, якого не мала жодна хроніка Європи. Шеф-кухар (той самий, що навчився місити тісто з Петриком) плакав двічі. Геррман порахував витрати на стіл і записав у книжечку: «Ціна: одна десята від прийому посольства. Ефект: невідомий, бо не рахується у флоринах».

Третій день був днем килима. Я показала північному королеві башту. Сто вісімнадцять сходинок він порахував уголос, а на сто вісімнадцятій зупинився й сказав:

— Тут вона сиділа?

— Тут вона сидить. Це її кімната. І там її верстат.

Він увійшов, подивився на килим, на недоткану половину й мовив:

— У мене є скриня. У ній лежать речі моєї матері, які зберігають замість того, щоб ними користуватися. Я заберу у вашу родину одну річ — і це не подарунок, а обмін: я забираю знання про те, що речами треба користуватися, а не зберігати їх. І я додам до свого королівства один указ, коли виросту: жодна річ у палаці не лежить у скрині більше ніж рік.

Я не сказала йому, що цей указ його рада зустріне в багнети. Я знала, що зустріне. Але я знала й інше: хлопчик, який місив тісто о четвертій ранку й плакав над хлібом, підніме цей указ проти власної ради й виграє свою війну. Бо він має те, чого не мав його батько — руки, які пізнали тісто.